Повне зібрання короткої прози. Том 3

А ще ліжко. Поєднання таких двох речей — це було для нього занадто. Цікаво, чим вона займається? Та ще й привселюдно. Що це за суспільство таке?! Як же змінилася мораль порівняно з його часами...

— Я шукаю бібліотеку, — сказав Пол, не наважуючись підійти ближче до її машини: ліжка з двигуном, колесами та кермом.

Жінка відповіла:

— Бібліотека за одну забіч звідси.

— Ем, — зам’явся Пол, — а що таке «забіч»?

— Ви мене, мабуть, вихляєте, — похитала головою жінка. Усі видимі частини її тіла густо почервоніли. — Це геть не смішно. Так само, як і ваша потворно волохата голова. Чуєте, ні ваше вихляння, ні ваша голова мені анітрохи не подобаються, — і все ж вона не рушила далі, а лишилася стояти на місці, скрушно дивлячись на нього. — Може, вам потрібна допомога, — вирішила вона. — Мабуть, мені слід вас пожаліти. Ви ж знаєте, що вас будь-якої миті може схопити полпол, варто тільки їм захотіти.

Пол запропонував:

— Може, я міг би, ем, запросити вас кудись на каву, щоб ми могли трохи поговорити? Мені справді дуже потрібно знайти бібліотеку.

— Що ж, ходімо, — погодилася жінка. — Хоча я навіть не уявляю, що таке «кава». Але спробуйте лиш мене торкнутися, і я одразу цвікну.

— Не треба цвікати, це зайве, я не збираюся вам робити нічого поганого, — запевнив її Пол. — Мені тільки треба дізнатися дещо з історії, — тут Полові спало на думку, що йому може прислужитися буквально все, що він тільки розкопає.

Яку книжку найкраще було б пронести із собою в 1954 рік? Його мозок шалено запрацював. Альманах? Словник? Шкільний підручник? Якийсь посібник з оглядом досягнень усіх галузей науки для початківців? Так, це підійде. А ще згодився б підручник за сьомий чи старші класи. Він міг би відірвати і викинути обкладинку, а сторінки запхнути під піджак.

Пол запитав:

— А де тут школа? Найближча? — Він відчував, що йому треба поквапитися. Поза сумнівом, вони вже за ним женуться.

— Що таке «школа»? — поцікавилася жінка.

— Заклад, до якого ходять діти, — пояснив Пол.

Жінка прошепотіла:

— Бідолахо, та ви зовсім хворий.

V

Якийсь час Тоццо, Ферметі та Джиллі стояли мовчки. Потім Тоццо сказав, намагаючись не підвищувати тону:

— Ви, звісно, усвідомлюєте, що з ним невдовзі станеться.

Його заарештує полпол і моноекспресує до «Нахбарен Слаґер». Його зовнішність не може не привернути уваги. Може, він уже там.

Ферметі негайно кинувся до найближчого відеофона.

— Я зв’яжуся з начальником «Нахбарен Слаґер». Поговорю з Поттером — йому ми, думаю, можемо довіритися.

На відеоекрані одразу з’явилося масивне похмуре обличчя майора Поттера.

— О, Ферметі, вітаю! Що, хочете ще партію в’язнів? — він пирхнув. — Та ви їх зводите зі світу навіть швидше, ніж ми.

За спиною у Поттера Ферметі побачив відкритий майданчик для прогулянок величезного концентраційного табору для інтернованих. Злочинці, як політичні, так і непол, тинялися там, розминаючи ноги, деякі грали в нудні безглузді ігри, що, як він знав, тривали й тривали, інколи впродовж місяців, за кожної нагоди, коли їх випускали із робочих кліток.

— Чого ми хочемо, — твердо сказав Ферметі, — то це запобігти тому, щоб до вас потрапила одна особа, — і він детально описав Пола Андерсона. — Одразу зателефонуйте мені, якщо його моноекспресують у ваш табір. І накажіть його не чіпати. Ви зрозуміли? Він має повернутися до нас неушкодженим.

— Звісно, — одразу погодився Поттер. — Хвилинку, я просканую наших новеньких, — він натиснув кнопку праворуч від себе, вмикаючи комп’ютер 315-R. Ферметі почув його тихе гудіння. Поттер знову натиснув якісь кнопки, а тоді пояснив:

— Ця штука допоможе виявити його серед моноекспресованих, і на вході його не пропустять.

— Але його поки що не знайшли? — напруженим голосом запитав Ферметі.

— Ні, — відказав Поттер і демонстративно позіхнув.

Ферметі перервав зв’язок.

— І що тепер? — запитав Тоццо. — Можна було б відстежити його за допомогою ганімедської губки-нишпорки, — проте вони були доволі відразливою формою життя. Якщо їм вдавалося знайти свою жертву, вони одразу присмоктувалися до її кровоносної системи, достоту як п’явки. — Або шукатимемо механічно, — додав він. — Із детек-променем. У нас же є зразок енцефалограми Андерсона? — щоправда, тут не обійтися без полпол, оскільки детек-промінь за законом належав саме їй. Зрештою, це був артефакт, який дозволив розшукати самого Ґутмана.

Ферметі різко заявив:

— Я за те, щоб оголосити на планеті тривогу класу II. Це заохотить громадян, наших базових інформаторів. Вони знають, що за піймання класу II призначена винагорода.

— Але тоді його можуть прибрати, — застеріг Джиллі. — Мафія. Треба ще щось вигадати.

Вони якийсь час мовчки думали, а тоді Тоццо сказав:

— Поміркуємо суто логічно. Якби вас перенесли із середини двадцятого сторіччя у наш вимір, що б ви захотіли зробити? Куди піти?

Ферметі тихо відповів:

— До найближчого космопорту, певна річ. Придбати квиток на Марс чи позасистемні планети — звична справа для нашого покоління, проте це щось геть нечуване для середини двадцятого сторіччя, — вони перезирнулися.