Повне зібрання короткої прози. Том 3

— Де? Тут не вдасться сховатися. Хіба що ви підете у підпілля й приєднаєтеся до ґутманістів, кримінального класу підривників... але ви навряд чи цього хочете. Ходімо далі разом, і якщо хтось запитає про вас, я скажу, що ви — мій слуга. Мовляв, у вас є ручні розгиначі, яких немає у мене. А вдягти вас так дивно і змусити відростити волосся було моєю забаганкою. Тоді вся відповідальність ляже на мене. Наймати терранців для прислуговування — насправді не так уже й незвично для вищих позапланетних організмів.

— Щиро вам вдячний, — стримано відказав Пол, коли згусток слизу рушив далі тротуаром. — Але мені треба дещо зробити...

— Я саме прямую до зоопарку, — вів далі прибулець. Раптом у Половій голові промайнула не дуже пристойна щодо прибульця думка. — Облиште, — присоромив його згусток слизу. — Ваш анахронічний гумор родом із двадцятого сторіччя неприпустимий. Я не живу в зоопарку. Він призначений для живих організмів нижчої душевної організації, таких, як марсіанські ґлеби і трони. Відколи почалися міжпланетні подорожі, такі зоопарки стали центром...

Пол перервав його:

— А ви можете провести мене до космічного терміналу? — Він спробував попросити про цю послугу як про звичайну буденну річ.

— Ви страшенно ризикуєте, — застеріг його згусток слизу, — з’являючись у громадських місцях. Полпол постійно веде за ними спостереження.

— І все ж мені хотілося б його побачити, — якби йому вдалося потрапити на борт міжпланетного корабля, він би полетів із Землі, подивився на інші світи...

Але вони зітруть йому пам’ять. Раптово це зрозумівши, він похолонув від жаху. Треба усе записати, сказав він собі. І то негайно!

— Ви, ем, не позичите мені олівця? — спитав він у згустка слизу. — О, зачекайте, у мене є. Перепрошую, — адже очевидно, що в слизької істоти не може бути олівця.

На папірці, що знайшовся в кишені піджака, — очевидно, якийсь роздатковий матеріал з конгресу, — він квапливо записав короткими й уривчастими реченнями те, що з ним сталося і що він побачив у двадцять першому сторіччі. А потім швидко засунув нотатки назад до кишені.

— Мудро зробили, — похвалив Пола згусток слизу. — А тепер ходімо до космопорту, якщо ви не проти супроводжувати мене в моєму дещо повільному темпі. Поки ми йдемо, я можу ознайомити вас з історією Терри від ваших часів і до сьогодення, — згусток слизу поповз тротуаром. Пол із готовністю рушив слідом за ним. Зрештою, хіба у нього був вибір? — Радянський Союз. Це була трагедія. Його війна з червоним Китаєм 1983 року, в яку врешті виявилися втягнутими Ізраїль та Франція... шкода, але це й справді вирішило проблему, що робити із французами — із нацією, від якої в другій половині двадцятого сторіччя було найбільше клопоту.

Пол занотував на папірці також і це.

— Коли Францію розбили... — вів далі згусток слизу, тимчасом як Пол квапився записати все почуте.

Ферметі зауважив:

— Доведеться ґлінити, якщо ми хочемо перехопити Андерсона, перш ніж він сяде на корабель, — і не просто ґлінити. Він мав на увазі повноцінну пошукову операцію у співпраці з полпол. Він ненавидів їх залучати, і все ж наразі без їхньої допомоги, схоже, не обійтися. Спливло надто багато часу, а Андерсон усе ще невідомо де.

Перед ними простягався космічний порт — величезний диск діаметром у багато миль, без жодної вертикальної будівлі. У його центрі чорніла випалена пляма — слід від двигунів численних кораблів, що злітають і сідають тут роками. Ферметі подобався космопорт — простір, де різко зменшувалася густота щільно припасованих одна до одної міських споруд. Тут була та відкритість, яку він пам’ятав із дитинства... якщо наважитися відверто думати про дитинство.

Термінал був побудований на глибині кількох сотень футів під рексероїдним шаром, щоб захистити пасажирів у разі аварії в повітрі. Ферметі підійшов до входу в спускову рампу і почав нетерпляче тупцювати, чекаючи на Тоццо і Джиллі, які йшли слідом.

— Я нілпну, — сказав Тоццо без особливого ентузіазму. І одним рішучим рухом розколов браслет на своєму зап’ястку.

Над їхніми головами одразу з’явився корабель полпол.

— Ми з Еміграційного бюро, — пояснив Ферметі лейтенантові поліції. Він у загальних рисах окреслив їхній Проект, відтак — неохоче — розповів, як вони перенесли Пола Андерсона у свій часовий вимір.

— Кажете, волосся на голові, — кивнув головою лейтенант полпол. — Дивний одяг. Гаразд, містере Ферметі, ми не припинимо ґлінити, поки його не знайдемо, — він іще раз кивнув, і його маленький корабель понісся далі.

— Вони ефективно працюють, — визнав Тоццо.

— Але вам не подобаються, — сказав Ферметі, закінчуючи думку Тоццо.

— Я біля них почуваюся не надто комфортно, — погодився Тоццо. — Але, мабуть, так і повинно бути.

Усі троє ступили на спускову рампу — і перемістилися на один рівень униз зі швидкістю, від якої перехоплювало подих.

Ферметі заплющив очі, здригнувшись від відчуття втрати ваги.

Це було майже так само неприємно, як злітати. Чому все сьогодні мусить бути настільки швидкісним? Років десять назад усе робилося спокійно, без поспіху.