Повне зібрання короткої прози. Том 3

Пол Андерсон зник усередині сувенірної крамниці, залишивши трьох чоловіків сперечатися про значення їхнього відкриття.

— Що нам слід зробити, — наполягав Ферметі, — то це створити знайомі для нього умови: посадити за друкарську машинку. Треба переконати його написати статтю про втрату космічним кораблем маси та про її наступне відновлення. Байдуже, чи сприйматиме він сам цю статтю за теоретичну, вона так чи так надасть нам потрібні факти. У Смітсонівській установі, мабуть, є у розпорядженні справна друкарська машинка двадцятого сторіччя та білий папір формату A4. Що ви про це думаєте?

Замислившись, Тоццо сказав:

— Я скажу вам, що я думаю. Було великою помилкою дозволити йому зайти в цю крамницю.

— І чому ж це? — не зрозумів Ферметі.

— Він правий! — схвильовано вигукнув Джиллі. — Ми проґавили Андерсона. Він утік від нас під приводом пошуку подарунка для дружини.

Поблідлий, Ферметі розвернувся і метнувся в сувенірну крамницю. Тоццо і Джиллі кинулися слідом за ним.

Крамниця була порожня. За Андерсоном і слід захолов, він щез.

Тихо прокравшись надвір через задні двері крамниці, Пол Андерсон подумав: їм мене не спіймати. Принаймні не одразу. Мені треба стільки зробити, поки я тут, зрозумів він раптом. Це ж така можливість! Коли я буду геть старим, то зможу розповісти про цю пригоду дітям моєї Астрід.

Втім, думка про доньку, Астрід, нагадала Андерсону одну річ. Врешті-решт йому доведеться якось повертатися у 1954 рік. Заради Карен і дитини. Хай би на що він тут натрапив — усе це для нього тимчасове.

Але спочатку... спочатку мені треба потрапити до бібліотеки, будь-якої бібліотеки, вирішив він, зазирнути в книжки з історії і дізнатися, що сталося у період між 1954 роком і тим, у якому я зараз перебуваю.

Цікаво було б, подумав Андерсон, прочитати про «холодну війну» і про те, як вона закінчилася для США та Росії. А ще — про дослідження космосу. Закладуся на що завгодно — щонайпізніше 1975 року вони відправили людину на Місяць. Мабуть, тепер вони досліджують далекий космос, чорт, у них навіть є часовий екскаватор, тож чому б їм і не робити цього.

Попереду Пол Андерсон побачив якісь двері. Вони були відчиненими, і він, не зволікаючи, кинувся всередину. Це була якась інша крамниця, щоправда, більша за сувенірну.

— Добридень, сер, — почувся чийсь голос, і лисий чоловік, якому належав цей голос, — схоже, вони усі тут лисі, — підійшов до нього. Уваги клерка не оминули Андерсонові волосся та одяг... втім, він із ввічливості нічого про них не сказав. — Чим я можу вам допомогти? — спитав він натомість.

— Ем, — промимрив Андерсон, зволікаючи з відповіддю. Що тут взагалі продається? Він роззирнувся. Якісь блискучі електронні пристрої. Для чого вони потрібні?

Клерк підказав:

— Сер, вас, мабуть, давно не гонобили?

— Мене... що? — перепитав Андерсон. Гонобили?

— Нові весняні гонобники вже у продажу, — вів далі клерк, підходячи до блискучої сферичної машини, що стояла найближче до нього. — Сер, — сказав він Полу, — ви справляєте враження трішечки інтро — не сприйміть за образу, сер, закон не забороняє бути інтро, — підморгнув клерк. — Наприклад, ваш дещо дивний одяг... ви, мабуть, самі його шили? Все-таки, сер, шити собі одяг — це дуже інтро. Ви що, його ткали? — клерк скривив обличчя так, ніби скуштував щось неїстівне.

— Ні, — відказав Пол, — і взагалі це мій найкращий костюм.

— Ха-ха, — засміявся клерк. — Чудовий жарт, сер, дуже кумедно. А що з вашою головою? Ви ж її, мабуть, тижнями не голили.

— Не голив, — визнав Андерсон. — Гаразд, мабуть, мені потрібен гонобник, — мабуть, такі штуки були у кожного в цьому сторіччі, як в його часи телевізори: це було необхідно, щоб відчувати себе частиною цивілізованого світу.

— Скільки вас у родині? — запитав клерк. Узявши мірну стрічку, він поміряв довжину Полового рукава.

— Троє, — збентежено відповів Пол.

— Хто наймолодший?

— Донька, щойно народилася, — відказав Пол.

З обличя клерка збіг увесь рум’янець.

— Ідіть звідси, — тихо сказав він. — Поки я не викликав полпол.

— Ем, що, перепрошую? — спитав Пол, приставивши руку до вуха, він був не певен, що правильно все розчув.

— Ви злочинець, — пробурмотів клерк. — Вас мають утримувати в «Нахбарен Слаґер».

— Що ж, дякую вам, — витиснув із себе Пол і позадкував до виходу з крамниці. Клерк витріщався на нього, аж поки він не зачинив за собою дверей.

— Ви іноземець? — поцікавився чийсь голос. Це був жіночий голос. Вона зупинила на узбіччі свою машину. Машина нагадувала Полу ліжко, власне, це і було ліжко, як він зрозумів.

Жінка дивилася на нього з проникливим спокоєм у темних уважних очах. Хоча його дещо збентежила її до лиску голена голова, Пол відзначив, що ця жінка доволі приваблива.

— Я представник іншої культури, — пояснив Пол, не в змозі відвести погляду від її фігури. Невже всі жінки у цьому суспільстві так одягаються? Голі плечі ще можна зрозуміти. Але ж не голі...