Повне зібрання короткої прози. Том 3

Але він усвідомлював, що Бейлі каже правду. Їм неабияк пощастить, якщо вони з мікрокопій старих передкогнітивних журналів у читальній залі корабля дізнаються щось про спосіб, завдяки якому зможуть безпечно приземлитися на якійсь із планет Проксими... навіть хотіти цього означало хотіти забагато.

Ми впораємося, підбадьорив себе Найлс. Поки всі мене слухаються і виконують мої накази без зайвих запитань.

Нахилившись, він активував шпулю часопису «Якби» за грудень 1962 року. Там була стаття, яка його особливо цікавила... І в нього лишалося ще чотири роки, щоб її прочитати, зрозуміти і застосувати на практиці.

Ферметі сказав:

— Містере Андерсон, певно, ваші передкогнітивні здібності допомогли вам до цього підготуватися, — в його голосі бриніла напруга, хай як він намагався її приховати.

— Може, ви вже повернете мене назад? — запитав Андерсон. Він здавався майже спокійним.

Ферметі, перезирнувшись із Тоццо та Джиллі, відповів:

— Розумієте, у нас тут виникла одна технічна проблема. Саме тому ми перенесли вас у свій часовий вимір. Розумієте...

— Краще б ви, ем, повернули мене додому, — перебив його Андерсон. — Карен буде хвилюватися, — він витягнув шию, роздивляючись навсібіч. — Усе приблизно так, як я й уявляв, — пробурмотів він, скрививши обличчя. — Цілком подібно... а що це за висока штука? Виглядає як стовп, до якого раніше прив’язували цепеліни.

— Це молитовна вежа, — пояснив Тоццо.

— Наша проблема, — продовжив терпляче пояснювати Ферметі, — стосується того, про що ви пишете в оповіданні «Нічний політ» у випуску «Якби» за серпень 1955 року. Ми змогли зменшити масу міжзоряного корабля, але відновити її виявилося...

— А, гм, так, — стурбовано пробурмотів Андерсон. — Я саме працюю над цим оповіданням. Маю здати його Скотту за кілька тижнів, — він пояснив: — Це мій агент.

Ферметі помовчав, а потім сказав:

— Містере Андерсон, чи не могли б ви повідомити нам формулу відновлення маси тіла?

— Гм, — повільно озвався Пол Андерсон. — Мабуть, запозичу це формулювання. Відновлення маси... мені подобається, — він кивнув головою. — Але я не збирався наводити жодної формули, не хотів обтяжувати оповідання зайвими технічними подробицями. Та, може, я міг би вигадати якусь, якщо вже так треба, — він замовк, немовби поринувши в якийсь уявний світ. Троє чоловіків завмерли в очікуванні, проте Андерсон більше нічого не сказав.

— Скористайтеся своїми передкогнітивними здібностями, — порадив Ферметі.

— Якими здібностями? — перепитав Андерсон, приставляючи руку до вуха. — Перед... когнітивними? — він ніяково всміхнувся. — О, гм, я б не стверджував, що вони у мене є. Звісно, Джон в усе це щиро вірить, та для мене кілька експериментів у Дюкському університеті іще не є вагомим доказом.

Ферметі вп’явся в Андерсона довгим поглядом.

— Розгорніть першу статтю в «Галактиці» за січень 1953 року, — спокійно сказав він. — Вона називається «Захисники», і в ній розповідається про людей, які живуть під землею, і роботів на її поверхні, зайнятих, здавалося б, війною, але насправді ні, насправді вони підробляють звіти так вигадливо, що люди...

— Я читав її, — відмахнувся Пол Андерсон. — Добре написано, подумав я тоді, все, крім фіналу. Фінал мене якось не вразив.

Ферметі сказав:

— Але ж ви розумієте, що саме це і сталося 1996 року, під час Третьої світової війни? І що завдяки цій статті ми здогадалися про обман наших роботів на поверхні? Що фактично кожне слово цієї статті було пророчим...

— Це оповідання Філа Діка, — пригадав Андерсон. — Авжеж, ці ваші «Захисники».

— Ви з ним знайомі? — поцікавився Тоццо.

— Зустрівся з ним учора на нашому конгресі, — кивнув Андерсон. — Уперше в житті. Дуже нервовий хлопець. Здавалося, ніби він, попри свій страх, змусив себе прийти на цей конгрес.

Ферметі запитав:

— Чи правильно я розумію: ніхто з вас не усвідомлює своїх передкогнітивних здібностей? — він майже не володів своїм голосом.

— Ну, — поволі міркував Андерсон, — деякі письменники у це вірять. Альф ван Воґт, наприклад, — він усміхнувся Ферметі.

— Невже ви ще не збагнули? — не відступав Ферметі. — У своїй статті ви описали нас — цілком точно описали наше Бюро і наш міжзоряний Проект!

Після паузи Андерсон пробурмотів:

— От чорт! Ні, я цього не знав. Ем, дякую, що розповіли. Озирнувшись до Тоццо, Ферметі сказав:

— Мабуть, нам доведеться переглянути весь концепт історії середини двадцятого сторіччя, — він здавався втомленим.

Тоццо заперечив:

— Їхня необізнаність для нас нічого не змінює. У них були передкогнітивні здібності, і байдуже, усвідомлювали вони це чи ні, — для нього це було цілком незаперечним фактом.

Тим часом Андерсон відійшов трохи далі від них і стояв, розглядаючи вітрину сусідньої сувенірної крамниці.

— Цікаві у вас тут дрібнички. Я міг би прихопити щось для Карен, якщо вже я тут. Ви дозволите... — він озирнувся й запитально поглянув на Ферметі. — Можна я заскочу туди на хвилинку і щось виберу?

— Гаразд, гаразд, — роздратовано відповів Ферметі.