Право наказу

- Зрозуміло! - сердито мовив Нордвік і повернувся до мене. - Скільки часу лишилось лайнеру до падіння в “зіницю”?

Я заклацав клавішами варіатора, вводячи завдання. На екрані засвітилися цифри: 42.24... 23... 22...

- Сорок дві хвилини...

- Негайно поверніть на станцію другий бот! - наказав Нордвік,

- Бот ЗХ-46, - викликав я Гідаса й увімкнув оглядовий екран біля катапульти, - негайно повертайтесь на станцію!

Гідас уже відбуксирував астероїд до катапульти, зупинив його метрах у п’ятистах від неї і тепер акуратно відстібав захвати.

- Та відстрель ти їх до бісової матері! - крикнув Нордвік. - Час дорогий!

- Ясно, - буркнув Гідас.

Бот на екрані відстрелив захвати, що залишились, і на граничній швидкості, майже як бот Банконі, рвонув з місця. Я вжахнувся. При такому старті в нього мало бути близько десяти “g”!

- Де у вас причальний майданчик ботів? - запитав Нордвік.

- Там, де й усі причали...

Нордвік кивнув головою і вийшов із рубки. Шеланов провів його байдужим поглядом, потім, ніби опам’ятавшись, скочив із крісла й вибіг слідом за ним.

- Що ти надумав? - почув я його схвильований голос.

І тут, треба сказати, я порушив статут вахти - за жодних обставин не полишати рубку. Увімкнув кают-компанію, гукнув: “Владику, терміново підміни мене в рубці!” - і, не чекаючи відповіді, вискочив слідом за Нордвіком та Шелановим.

Наздогнав я їх тільки біля закритого шлюзу причального тамбура. І саме вчасно. Перетинка шлюзу луснула, Нордвік, відмахнувшись від Шеланова, який щось гаряче йому доводив, увійшов до тамбура. Шеланов, не звернувши уваги, попрямував за ним.

“Тим краще”, - подумав я і теж вийшов на причал.

Посеред причалу, розчепірившись на магнітних присосках, стояв бот Гідаса. Вцілілі захвати були наполовину втягнені в корпус. У такому вигляді “мухолов” нагадував пророслу картоплину, поставлену на встромлені в неї сірники. Люк бота був зачинений.

- Що він - спить там? - стривожено мовив Нордвік.

Я підійшов до люка і штовхнув його рукою. Перетинка розійшлася, і ми побачили Гідаса, який зі страшним, розплюснутим перевантаженням обличчям лежав у кріслі. Він намагався встати, але в нього нічого не виходило.

Відштовхнувши мене, в кабіну “мухолова” вліз Нордвік і допоміг Гідасу вибратися назовні. Ноги не тримали його, він висів на Нордвікові ганчір’яною лялькою, руки конвульсійно здригалися.

- Протиперевантажувальний захист зовсім сів, - прохрипів він.

Я підскочив до Гідаса і підставив плече. Не церемонячись, Нордвік переклав його на мене і обернувся до бота. Але там уже, затуляючи собою люк, стояв Шеланов.

- Куди? - спокійно, але твердо спитав він.

- Туди, - так само твердо відказав Нордвік.

- Не маю права пустити тебе.

Плечі Нордвіка напружились, він набичився, здавалося, ще мить - і він просто відкине худенького Шеланова зі свого шляху. Та напруження раптом полишило його, він несподівано усміхнувся й сказав:

- Я розумію, про що ти думаєш. Дай мені пілота, щоб заспокоїти твою совість.

Нордвік повернувся до нас і подивився на Гідаса. Той уже трохи отямився й тремтячими руками розтирав набрякле обличчя.

Шеланов теж поглянув у наш бік.

- Ти ж сам бачиш...

- Ну, нехай іде зі мною цей, - Нордвік кивнув на мене. - Мені однаково, який баласт.

Певна річ, неприємно різонуло, що мене охрестили “баластом”. Та в подібній ситуації не до образ. Здається, це був саме той випадок, про який думають дівчата, захоплено дивлячись на шеврони наших комбінезонів.

- Гаразд, - усе ще вагаючись, мовив Шеланов і відступив від люка.

- Вибачте, - сказав я Шеланову, передав йому Гідаса й прослизнув у “мухолов”.

- Швидше, час дорогий! - гукнув Нордвік, зарощуючи перетинку люка. Потім сів у єдине крісло.

- Стань за кріслом, - сказав він мені, - притиснись спиною до стіни, а руками уприся в спинку крісла.

Я розвернувся в тісній для двох кабінці і оперся спиною на перегородку.

- Скільки в нас лишилось часу? - спитав Нордвік, дивлячись, як з причалу, обійнявшись, ідуть Шеланов з Гідасом.

Звичайно, я не знав.

- Хвилин тридцять п’ять.

- Ти хоч здогадався в рубці кого-небудь залишити?

Від несподіванки я здригнувся. Усе помічає! Добре, що він не спитав цього при Шеланові... Нордвік увімкнув зовнішній зв’язок.

- База?

- Черговий оператор станції “Проект Сандалуз-ІІ” на зв’язку, - відгукнувся Владик.

“Молодець!” - захоплено подумав я. Швидко він!

- Скільки в нас часу?

Владик затнувся. Ну звісно, звідки ж йому знати, про що йде мова.

- Не зрозумів? - перепитав він.

Я перехилився через спинку крісла поближче до пульта.

- Владику, - сказав я, - переведи, будь ласка, показник часу з екрана варіатора на комп’ютер бота ЗХ-46.

Я ще встиг помітити, як на дисплеї спалахнули цифри: 32,42, і відразу ж мене відкинуло назад. Бот, прорвавщи перетинку причалу, буквально вистрілив собою у простір.