Презентация PowerPoint

Пенкроф і Гедеон Спілет зі швидкістю блискавки опинилися біля чудовиська, збили з ніг і, звільнивши з його лап Герберта, притисли до землі. Моряк був могутній, як Геркулес, журналіст теж відрізнявся чималою силою, і хоч бранець пручався, його зв’язали так міцно, що він не міг ворухнутися.

' — Ти цілий і неушкоджений, Герберте? — запитав Гедеон Спілет.

— Так, так,

— Спробувала б ця мавпа розтерзати тебе!.. — з погрозою вигукнув Пенкроф.

— Та це не мавпа! — заперечив Герберт.

При цих словах Пенкроф і'Гедеон Спілет глянули па дивну істоту, що лежала на землі.

Дійсно, то була не мавпа, а людська істота, — то була людина! Але яка людина! Дикун у найжахливішому розумінні цього слова, тим більше страшний тому, що дійшов він до. межі здичавіння.

Скуйовджене волосся, брудна борода, що звисала на груди, замість одягу — пов’язка на стегнах, якийсь обідраний шматок; блукаючі очі, величезні руки з неймовірно довгими нігтями, шкіра на обличчі темна, як чорне дерево, ступні зашкарублі, начебто рогові. Ось який вигляд мало жалюгідне створення, іменоване, одначе, людиною. І мимоволі виникало запитання: чи збереглася душа в цієї істоти, або ж уціліли самі лише тваринні інстинкти?

— А ви впевнені, що це людина або що воно було колись людиною? — запитав Пенкроф журналіста.

— На жаль! Сумнівів тут не виникає, — відповів журналіст.

— Так це і є потерпілий з корабля? — вигукнув Герберт.

— Так, — підтвердив Гедеон Спілет, — але

нещасний втратив людську подобу!

Журналіст мав рацію. І всі зрозуміли: якщо бранець і був колись розумною іс-тотою, самотність перетворила його на . звіра, а не просто на дикуна. Вій гарчав, шкірив зуби, гострі, як у хижаків, і неначе створені, щоб розгризати сире м’ясо. Мабуть, він вже давно забув, хто він такий, відвик користуватися інструментами, зброєю, розучився добувати вогонь. ^; Він був спритний, ставний, але, мабуть, ці фізичні якості розвилися в ньому на шкоду якостям розумовим.

Гедеон Спілет заговорив з ним. Але він, здавалося, нічого не зро- • зумів і начебто навіть не почув... І, одначе, глянувши уважніше йому в очі, журналіст побачив, що розум цієї істоти ще пе цілком згас.

А тим часом бранець ие відбивався і не намагався порвати мотузки, що зв’язували його. Можливо, вій скорився, побачивши людей,- побачивши собі подібних? Або який-иебудь миттєвий спогад змусив його відчути, що він знову став людиною? Втік би він чи залишився, якби його звільнили? Невідомо; але колоністи й не збиралися його звільняти; подивившись з найбільшою увагою на нещасного, Гедеоп Спілет сказав:

— Ким би він не був, чим би не займався в минулому і що б з ним ие сталося в майбутньому, наш обов’язок — відвезти його иа острів Лінкольна!

— О, звичайно, — підхопив Герберт, — і можливо, нам вдасться, оточивши нещасного турботами, розбудити його розум!

— Душа не вмирає, — сказав-журналіст, — і нам віддячеться, якщо просвітлимо розум Божого створення.

Пенкроф із сумнівом похитав головою.

— В усякому разі, варто спробувати, — продовжив журналіст,

— хоча б з почуття гуманізму.

Дійсно, такий був обов’язок кожної людини і християнина. Всі троє розуміли це й добре знали, що Сайрес Сміт схвалить їхній вчинок.

— Що ж, розв,’язувати мотузки чи ні? — запитав моряк. •

— Можливо, він піде з нами, якщо розв’язати йому ноги? — запропонував Герберт.

— Спробуймо! — погодився Пенкроф.

І вони розплутали мотузки, що заважали бранцю йти, руки ж у нього, як і раніше, залишалися міцно зв’язаними. Він підвівся і навіть ие спробував утекти. Його гострий погляд стежив за трьома людьми, що йшли поруч, але, швидше за все, невідомий так і не згадав, що він сам — людина або що принаймні колись був людиною. Бранець важко дихав, виглядав похмуро, але він не пручався.

За порадою журналіста, бранця повели до хатини. Колоністи сподівалися, що свідомість його проясниться, коли він побачить свої речі. Можливо, досить іскорки, щоб розбудити його затемнений розум, щоб воскресити згаслу душу.

До хатини було недалеко. Мандрівники опинилися там за кілька хвилин; бранець, здавалося, потрапив у незнайомі місця, він немов не усвідомлював, що прийшов додому!

Уже за одним тим, наскільки здичавів нещасний, можна зробити висновок, що він давно живе иа острівці, перетвореному для нього иа в’язницю, що, потрапивши сюди розумною людиною, він під впливом самотності втратив розум.

Журналіст вирішив спробувати, чи не подіє на бранця вогонь, і негайно ж яскраве полум’я, що приваблює навіть тварин, спалахнуло у печі.

Спочатку полум’я начебто прикувало увагу нещасного, але трохи згодом він відійшов від печі, його погляд згас і знову став безглуздим.

Тож, очевидно, одне тільки й залишалося — відвести бранця иа борт «Бонадвентура»; колоністи так і вчинили, і вартувати, його погодився Пенкроф.

Герберт і Гедеон Спілет вирушили на берег, щоб завершити почату справу, і за кілька годин повернулися з начинням і зброєю, із запасом городнього насіння, дичиною й свинями. Вони повантажили все це иа судно; «Бонадвентур» готувався знятися з якоря ранком, як тільки почнеться приплив.