Презентация PowerPoint

Бранця помістили до каюти на носі, і він сидів там спокійно, мовчки, немов глухонімий.

Пенкроф запропонував йому поїсти, але він відштовхнув варене м’ясо, від якого, звичайно, вже відвик. І дійсно, як тільки моряк підніс йому качку, підстрелену Гербертом, він накинувся на неї і з’їв жадібно, як звір.

— Невже ви думаєте, що розум його проясниться? — запитав Пенкроф, із сумнівом похитавши головою.

— Припускаю, — відповів журналіст, — завдяки нашим турботам, тому що він став таким від самотності, а відтепер він не буде самотній.

— Очевидно, бідолаха вже давно втратив усяку людську подобу, — зауважив Герберт.

— Припускаю, — знову сказав Гедеон Спілет.

— Скільки йому може бути років? — запитав юнак.

— Важко визначити,— відповів журналіст, — адже обличчя в нього приховане густою бородою, але він не молодий: думаю, що йому принаймні п’ятдесят років.

— Чи помітили ви, містере Спілет, як запали в нього очі? — запитав юнак.

— Так, Герберте, і повинен додати, що в очах у нього світиться думка, хоча за його зовнішністю і не скажеш, що він розумна істота.

— Ну, побачимо, — вимовив Пенкроф. — А цікаво, як поставиться Сайрес Сміт до нашого дикуна. Поїхали по людину, а привезли страховисько. Нічого не вдієш!

Ніч минула; чи спав бранець, чи не склепив очей, невідомо, в усякому разі він не рухався, хоча його й розв’язали. Він нагадував хижого звіра, якого неволя спочатку пригнічує, а потім змушує скаженіти.

Раннім ранком 15 жовтня, як і передбачав Пенкроф, погода змінилася: подув північно-західний вітер, сприятливий для «Бон-адвеитура», але море.розбушувалося, що провіщало важке плавання.

О п’ятій годині ранку знялися з якоря. Пенкроф зарифив грот і взяв курс на схід-північний-схід, прямуючи до острова Лінкольна.

У перший день плавання ие сталося нічого примітного. Бранець притих у себе в каюті, на носі судна, — адже він був моряком, тому хвилювання на морі, мабуть, позитивно на нього впливало. Можливо, він згадував службу иа кораблі? Принаймні, він поводився сумирно і, здавалося, швидше дивувався, аніж впадав у відчай.

Наступного дня, 16 жовтня, вітер посилився, подув майже з півночі, що не сприяло «Бопадвентуру». Хвилі шпурляли бот. Пен-крофу довелося тримати судно ще крутіше до вітру; хвилі з люттю обрушувалися на ніс бота, і моряк тривожився, хоча не говорив про це супутникам. Було зрозуміло: якщо вітер ие зміниться, то до острова Лінкольна доведеться плисти довше, ніж вони плили до острова Табора.

Дійсно, 17 жовтня райком минуло дві доби відтоді, як «Бонадвентур» вийшов у море, а ніщо не вказувало иа близькість острова. Втім, було неможливо розрахувати, скільки миль вони пройшли, тому що і напрямок і швидкість увесь час мінялися.

Минула ще доба, а земля все не з’являлася. Дув східний вітер, і море бушувало. Раз у раз доводилося маневрувати вітрилами бота, який заливало хвилями, брати рифи, часто змінювати курси, йдучи короткими галсами. Сталося так, що 18 жовтня «Бонадвентур» повністю накрила хвиля, і якби мореплавці заздалегідь, з обережності, не прив’язали себе на палубі, їх змило б в океан.

Пенкроф і його товариші буквально збилися з ніг, але тут їм зненацька допоміг бранець; він вискочив з люка, немов у ньому заговорив інстинкт моряка, і могутнім ударом вимбівки пробив фальшборт, щоб зійшла вода, що залила палубу; а коли бот звільнився від зайвої ваги, бранець, не кажучи ні слова, спустився до себе в каюту.

Пенкроф, Герберт і Гедеон Спілет завмерли від здивування, але дали йому волю.

Однак вони вскочили у халепу; моряк побоювався, що вони загубилися в безмежному морі, що їм не доплисти до острова!

Ніч з 18 на 19 жовтня випала темна і холодна. Але близько одинадцятої години вітер стих, хвилювання вляглося, «Бопадвєн-тур» уже не так шпурляло, швидкість ходу збільшилася. Загалом, бот прекрасно витримав бурю.

Ні Пенкроф, ні Гедеоп Спілет, ні Герберт не зімкнули очей. Вони не спали і з напруженою увагою вдивлялися в море: якщо острів Лінкольна неподалік, вій відкриється на світанку, якщо ж «Бонадвентур» віднесло течією і вітром, то майже неможливо визначити правильний курс.

Пенкроф, надзвичайно стривожений, одначе, ие сумував, тому що він був загартований і душу мав стійку; стоячи за штурвалом, він вдивлявся в густий морок, що оточував суденце.

Близько другої години ночі вій раптом підхопився з криком:

— Вогонь! Вогонь!

І справді, яскравий сніп світла з’явився за двадцять миль від них, у північно-східному напрямку. Там, на острові Лінкольна, палало яскраве багаття, очевидно розведене Сайресом Смітом, і вказувало їм шлях.

Бот відхилився далеко на північ; Пенкроф узяв курс на вогонь, що блищав па обрії, як зірка першої величини.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Повернення. — Суперечка. — Сайрес Сміт і невідомий. — Порт Повітряної кулі. — Треті жнива. — Вітряний шин. — Борошно і хліб. — Самовідданість інженера. — Іспит. — Сльози