Пригоди бравого вояки Швейка

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, - говорив дальше Швейк, - що ми зовсім не мали гадки заблукати і не мали наміру зменшити армію на два кріси. Слухняно прошу прийняти нас до своєї частини на менажу, хліб і фасунок. Платні від вас не домагаємося, бо може ще свій батальйон віднайдемо і рахунковий Ванєк виплатить «ґебюра» (належності).

- О, мій дорогенький, - сказав лейтенант, усміхаючись. - До батерії не можу вас прийняти, бо що з вами робитиму? Ви мусите віднайти свій батальйон ще сьогодні. Я гадаю, що він ще не є далеко. Польова жандармерія напевно знатиме, де він знаходиться і відведе вас до нього.

- Мельдую послушно, пане лейтенанте, - сказав Швейк, - нехай пан лейтенант добре надумається, заки нас від себе відправить, - сказав сумним голосом Швейк. - Ми всі стоїмо перед лицем ворога, мусимо триматися купи і взаємно собі помагати. Подумайте, пане лейтенанте, що ваша батерія дістане два хлопа більше, завжди то скріплення… Менажу і хліб могли б ми фасувати вже від сьогодні…

- Ні, ні, хлопці, нема мови, - сказав лейтенант. - Трохи страви дістанете і по кусневі хліба від гарматчиків, але зрештою суньте дальше за своїм батальйоном. Щасливої дороги!

Швейк і його товариш пішли до кухні, щоб там з доручення лейтенанта дістати менажу і хліб. Кухар щось бурмотів про піхотну жебранину і про ненаїсних заволок, але таки сягнув хохлею до кітла і поналивав обом повні їдунки рижової зупи з січеним воловим м’ясом. Швейк і його товариш познімали з себе наплічники, посідали на них, а далі повитягали ложки і взялися до обіду.

За яких півтора години оба вояки перекинули кріси через плечі і рушили в дорогу, яку сьогодні вже відміряли два рази. Довго йшли ті дві заблукані вівці австрійської армії і сперечалися, куди мають йти: направо, наліво, чи просто себе. По дорозі нікого не стрінули: ні війська, ні обозів - вся околиця була спокійна й пуста. Товариш Швейка вже почав боятися, чи вони припадком не знайшлися вже поза російським фронтом. На це Швейк розлютився і сказав:

- Ну, а коли б навіть так, то що з того? Не плач, не трясися, ми ще не заблудили. Зрештою, ми не діти і дамо собі раду.

Тим часом ліс ставав щораз рідший. Крізь гілля дерев видно було голубе небо. Товариш Швейка прискорив ходу, вибіг на край лісу і сказав:

- Бачите? Там вже поле, а далі село. Там когось мусимо застати. І справді застали. Між деревами на краю лісу появився кадет Біґлер і запитав:

- Ну, як там? Чи ви знайшли ту лісничівку? Чи принесли для мене щось перекусити? То чейже ви йшли зі мною як «шпіца»? Здається мені, що ви… говоріть, до сто чортів, ви, чи не ви?!

- Мельдую послушно, пане кадете, що не ми. Ми з вами як шпіца не йшли. З вами йшли інші люди. Ми були зв’язковими. Пан кадет певно тих людей післали до лісничівки, але ми не бачили ніяких колєґів, ані ніякої лісничівки, бо ми блукали. За нами, пане кадете, ніхто не йде. Батальйон десь пропав і про нас ніхто не знає і нами не журиться. Батальйон десь чорти взяли, а ми мусимо воювати на власну руку.

Кадет посумнів і збентежився. Золота медаля, яка мигала йому завжди перед очима, тепер утікала від нього щораз дальше.

Кадет Біґлер тільки зітхнув:

- Добре, добре, але я їсти, їсти хочу, люди, розумієте? Мене черево болить, мало не трісне, певно внаслідок того, що я напився якоїсь поганої води. Ох їсти, їсти хочу, люди, коли б ви це розуміли… Може, незадовго надійдуть ті з лісничівки?…

- Ого, пане кадете, - відповів Швейк. - Не надійдуть, напевно не надійдуть. Вони також заблукали. Ось вже й смеркається, тож мусимо самі за чимсь розглянутися. Бо ми, пане кадете, також хочемо їсти, ох дуже хочемо… Наших вже сьогодні не знайдемо. Ціле щастя, що ви, пане кадете, маєте при собі штабову карту! Завтра поглянемо, де менше-більше може тепер бути наш батальйон і вирушимо просто себе до батальйону. Гадаю, що ми повинні тепер піти до цього села на нічліг і вечерю.

- А, про мене! - сказав розпачливо кадет. - Йдім куди хочете, мені вже все одно. Я тут згину з голоду! Як мене болить живіт!… Давайте що перегризти!…

- Гм, - сказав Швейк. - Перегризти щось можна буде щойно в цьому селі.

- Хай буде по-вашому, Швейку, але що буде, коли там є москалі?… Я не беру на себе за це ніякої відповідальности.

- Якщо їх там нема, - сказав Швейк, - тоді зробимо на них штурм, а коли вони там є, тоді відступимо. Пан кадет є хворий, я вже це бачу, а припис каже, що вояк не сміє опустити свого хворого зверхника. Отже я, як найстарший, обіймаю тут команду. Напрям - найближче село! Ходом руш!

Оба вояки взяли Біґлера попід руки і потягнули його до села.

Біґлер вертівся і стогнав, начеб його тягнули до ятки на заріз.

- Хлопці, - сказав Біґлер, - а як там є москалі?… Не йдім так швидко, то небезпечно, москалі погані люди, вони дуже не люблять наших вояків… А ми можемо влізти їм просто на баґнети… Ох, ох, як мене болить живіт, не йдім так хутко, впадемо москалям відразу в руки.

Швейк був спокійний і став втихомирювати Біґлера: