Пригоди бравого вояки Швейка

Після короткого відпочинку частина йшла далі вперед дуже жвавим кроком, начебто хотіла перегнати неприятеля. Вояки знов дійшли до якогось зруба, через який капітан Заґнер провадив свого коня за уздечку. Нагло одною ногою застряг у щось м’яке. Був це знак, що перед хвилею мусила сюди переходити, або тут бівакувати якась військова частина.

На обличчях вояків появилася усмішка, зате старшини похнюпилися. Хто тут був? Москалі, чи наші? Збагнути цю тайну нюхом - було немислиме. В тій купці, що її капітан Заґнер розчавив чоботом, було кілька кісточок з черешень, якась полова, шкірка з ковбаси і кілька зерен гороху. Чи те «щось» було австрійське, чи російське? Могло бути так добре одно, як і друге.

Старшини мовчки споглядали на те щось, а оберлейтенант Лукаш висказав такий здогад:

- Може, це слід нашої передньої стежі? Але як на неї, було б цього трохи забагато.

Лейтенант Дуб заперечив:

- Передня стежа не могла тут затриматися, бо ми були б її тут наздігнали. Тут мусили бути москалі, а ці сліди, що їх тут залишили, то це зі страху. Видно, серед москалів панує страшна паніка. Тому по дорозі будемо стрічати тих слідів щораз більше і більше. Доведеться ще не один такий слід розчавити. Паніка у москалів - жахлива річ. Ми ще будемо у їхніх «слідах» поринати з головами.

Рівночасно з цими останніми словами лейтенант Дуб глянув зі співчуттям на капітана Заґнера. Усім здавалося, що Дуб як стій приступить до капітана і вискаже йому формальне співчу тя з тієї причини, що капітан розчавив один неприятельський «слід».

Далі Дуб вдарився долонею в чоло і сказав:

- Мої панове, але це ж дасться легко устійнити.

- Хлопці, - крикнув лейтенант Дуб до вояків, - розгляньтеся негайно між тими «слідами» і принесіть ті папірці, які біля них знайдете.

Вояки скочили негайно в корчі і вже за хвилю несли на двох патиках таку чудасію: клаптик трави, прутики, листя, білу шкіряну дамську рукавичку, поштові картки, а один вояк приніс навіть кусник часопису з якимсь образком. Лейтенант Дуб приказав кинути все, а подати собі тільки часопис. Був це часопис, редаґований в мадярській мові і тому був для Дуба незрозумілий. Не дивлячись на це, лейтенант Дуб чогось дуже врадувався і сказав переможно до капітана Заґнера:

- Ага! Вже маю! Аж тепер я пригадав собі, що при захопленню неприятельського місця постою слід негайно і в першу чергу перевірити папери в лятрині. Таким чином найлегше можна устійнити, які неприятельські частини стояли на тім місці. Треба, очевидно, трохи побабратися, але годі, іншої ради нема. Ось тут маємо якусь картку, ось глядіть, панове, - але ні, цього і чорт не перечитає, бо все замазане… Але напевно не були тут москалі. Подайте мені шматок тієї ґазети. Що це за ґазета? «Кропива»? Та це ж чеська гумористично-сатирична ґазета…

Вояк держав перед лейтенантом Дубом на патику заваляну ґазету, а Дуб нахилився якомога близько до ґазети, крутив носом, але відчитував… Був це уривок якогось сатиричного вірша:

Не страшний нам той таран,
Рус втікає, мов баран.
Кинув Перемишль і Львів,
Цар з жури аж побілів…
А ми хлопці, а ми враз
Даймо сальву, даймо ґаз,
Далі вслід московських мурґ,
Аж здобудем Петерсбурґ…
Гей, дають москвята тягу
І кленуть царя нетягу,
А старшини, мов гармата,
Лиш ревуть: тікай, ребята!
Ричить з болю, мов бугай,
Князь великий Николай…

- Кажуть, що в часі війни замовкають музи і ніхто не займається писанням віршів. На щастя у нашій дорогій австрійській батьківщині ще так зле не є. Доказом цього цей прекрасний, дійсно талановитий і патріотичний віршик. Дуже жалію, що не маю його в цілості. Я перечитав би його воякам для підбадьорення. Прекрасний вірш, ані слова. Так і видно, що наша славна Австрія гарно держиться. Зрештою, я відпишу собі бодай цей шматок віршика. Поки що можу панам сказати, що тут були справді наші, а не москалі.

Капітан Заґнер був злий і відвернувся на бік від лейтенанта Дуба, а оберлейтенант Лукаш сказав:

- От лайдаки ті вояки, така прекрасна, патріотична поезія, а вони читають її під корчами…

Після того батальйон помарширував дальше, а по цілій годині ходу ніхто не звернув на це уваги, що якось ніде не видно зв’язкових. Біля полудня батальйон дійшов до якоїсь толоки, з якої доходив гамір. Капітан звелів вислати стежу і довідатися хто там таборує. Небаром стежа вернулася з повідомленням, що там стоїть малий відділ нашої артилерії і пасе на толоці коні.

Вояки вступили на ту толоку і тішилися вже, що матимуть відпочинок. Але не минуло й кілька хвилин, як на краю лісу появився верхом якийсь старшина, що приґальопував і крикнув:

- Котрий полк? Дев’ятдесят перший? Куди ви його ведете? Герґот! Це ж зовсім хибний напрямок! Я чейже наказав йти наліво.