Пригоди бравого вояки Швейка

Кухня наздігнала батальйон щойно на другий день вранці. Ґуляш, призначений на вчорашній день на обід, роздали тепер на сніданок. Гармати гуділи вже зовсім близько, а деякі вояки божилися, що вночі чути було виразно скоростріли. Деяких вояків ця вістка схвилювала, інші стали ще більше байдужі, ніж були дотепер.

Ледве вояки спожили ґуляш, як надлетів кінний гінець і знов підстаршини крикнули: алярм! Деякі вояки впихали ще поспішно до губ останки ґуляшу, а старшини кінчали нараду і дискутували над картою про маршрут.

Капітан Заґнер довго кивав головою над наказом, порівнюючи вказаний маршрут зі штабовою картою. Відтак всі старшини порозходилися до своїх відділів.

Капітан Заґнер виступив перед батальйоном і виголосив таку промову:

- Вояки! Завдання, що його маємо перед собою, це нічого страшного! Може бути, що ми до бойової лінії навіть не дійдемо, бо наша бригада стоїть у третій резерві. Які дві мильки від нас стоїть в лісі один російський батальйон, що просто заблукався. Москалі сидять в тому лісі і самі не знають, як з нього вийти. Наш полк одержав наказ оточити той ліс і попросту виловити москалів, мов баранів. Ми це зробимо дуже легко. Москалі тільки ждуть на це, щоби піддатися, може навіть без пострілу. Отже, не бійтеся, бо, як кажу, це просто іграшка. Гурра! Гурра! Гурра!

Вояки відгукнулися якимсь слабим і непевним «гурра!», а капітан Заґнер видав накази, в якому порядку і якою чергою мають марширувати окремі компанії.

Вояки, що вже були в боях, говорили:

- Мати Божа! Коли ми стоїмо у третій резерві, то найдальше за годину дістанемо гарячого прочухана. Під Городком коло Львова ми також стояли у третій резерві і за три чверти години аж дрантя з нас летіло. Це вже такий звичай, що воякам говорять про якусь третю резерву. Даю голову за це, що нас ведуть на якийсь такий відтинок фронту, де нема вже ні одного нашого вояка. Ну, затямте собі, камрати, що я вам тепер сказав. Побачимо небаром, чи я говорив правду, чи брехав… Заки нам в шлунках влежиться той ґуляш, дістанемо прочухана…

Варто відмітити, що чехи в австрійській армії ніколи не говорили: будемо битися, або: будемо їх бити, але завжди висказувалися про це способом страдальним: «Ой, дістанемо»!

Одинадцята компанія мала йти на самому переді як передня стежа. Четверта її чота йшла як «шпіца», а зв’язкових віддали під команду кадета Біґлера. Кадет марширував сам на чолі шести вояків, між якими був також Швейк, що зголосився на стежу як доброволець. Решта вояків розтягнулася: в довгу лінію, щоби творити неперерваний ланцюг і щоби один вояк міг давати знати іншому, в якому напрямі йде «шпіца».

Ті, що ворожили, що за годину дістане компанія прочухана - цим разом помилилися. Марш тривав вже добрих дві години, а про неприятеля не було ні слуху, ні духу. Вояки повеселішали, особливо тоді, коли стрілянина зовсім ущухла. Деякі з них вже потішалися, що москалі взагалі вже взяли ноги за пояс, або вже в лісах зложили зброю і ждуть, щоб їх забрати в полон.

Під вечір доплентався батальйон аж на край якогось лісу, де ждала на нього «шпіца», яка сама не знала, що дальше має діяти, бо не мала наказів. Щойно вночі прибув гінець з наказом, що батальйон має розложитися на місці і ждати на вияснення ситуації аж до ранку.

Капітан Заґнер завів свій батальйон глибше до лісу і наказав гостре поготівля. Всі мусили бути готові до бою на перший алярм. В лісі було темно, тягнув пронизливий холод, ще й мрячів дрібний студений дощик. До півночі ніхто не спав. Вояки перемокли до нитки, так що дощівка спливала їм по плечах і ногах. Пробували розпалити ватру, бо дерева було там доволі. Та ледве тільки блимнув перший вогник, як надлетів лейтенант Дуб і прошипів:

- Загасити! Що ви собі гадаєте?! Негайно загасити! Хочете, щоб нас неприятель вибив тут до ноги? Що? Що? Котрий з вас сміє щось воркотіти? Стулити писок! Думаєте, що хтось має охоту покласти життя через вашу дурну ватру? Тільки не доведіть мене до гніву, бо ще мене не знаєте!

Підбіг до розпаленої ватри, копнув її ногою і порозкидав тліючі тріски.

- Дайте спокій, пане лейтенанте, - відізвався з темряви оберлейтенант Лукаш, що аж дригонів від зимна і кланцав зубами, мов у пропасниці. - Дайте спокій! При ватрі й ви самі загрієтеся. Хлопці, розложіть відразу кілька ватер, також для нас одну. Чортзна, чи москалі взагалі є в цьому лісі, а ми будемо даремно костеніти…

Вояки охоче кинулися до зруба по дерево і небаром повернули з цілими оберемками полін. За хвилю затріщало і заблимало кілька вогнів.

При однім прикучнули старшини і слухали бесіди капітана Заґнера, що сердито вголос кляв:

- Чорт його зна, чи ми знаходимося в тому місці, в якому повинні були згідно з наказом знайтися. Хай то громи тріснуть! В штабі бриґади все поперекручують. Приймають мельдунки і видають накази, але ні одному з тих панів не прийде на думку розміркувати як слід, чи його наказ може бути виконаний.

Капітан вийняв карту, розложив її на колінах і подав оберлейтенантові Лукашеві наказ з бриґади.