Пригоди бравого вояки Швейка

- Прочитай сам. Згідно з повідомленням стежного відділу на горбку 431 держиться в лісі неприятель силою яких 600 баґнетів.

Наказ: маршбатальйон 91-го полку піхоти марширує в напрямі горбка 431 як окремий відділ з метою оточити неприятеля. Мельдунки спрямовувати просто до бриґади.

А тепер глядіть на карту: шмат якогось лісу, якась лінива, гнила річка, дороги нема, а довкруги мочари. Нема сумніву, що москалі відступають, але щоб якраз тут мали вони скритися, цього ніяк не второпаю.

Лукаш без зацікавлення поглянув на карту, але нічого не відповів. Замість нього вирвався лейтенант Дуб і заговорив:

- Не маємо права бажати собі, щоби москалі поступали так, як в даних обставинах поступали б ми. Москалів слід зрозуміти, особливо ж їхню тактику і спосіб думання. Москалі, мої панове, мають воєнний досвід, набутий у війні з японцями, а далі вони мають дуже легкі обози, що можуть перебитися навіть через дуже трясовинний терен. Для них це не страшне. А Східна Галичина - це терен такий самий, як в цілій Росії. Панове, це слід зрозуміти. Москалі можуть сидіти навіть в мочарах.

Капітан Заґнер не любив Дуба, бо цей завжди мусив сказати йому щось наперекір, але дав йому вибалакатися і потім сказав до оберлейтенанта Лукаша:

- Гарна ніч, правда? Ну, ну, гарно все це заповідається. Чортзна, чому ми маємо минати села? Хіба тому, щоби не напускати там вошей? Добре, але як знов витримати в чистому полі, чи в лісі? Га, га, га!… Як так дальше піде, то я не знаю, що то буде. На такі «штрапаци» треба мати коняче здоров’я. Здається, друже, що небаром ти потиснеш наперед на чолі батальйону, а я буду смарувати коліна, лікуючи свій ревматизм.

Капітанові Заґнерові починала така тяганина не подобатися. Фронту властиво нема… Чорт зна, де неприятель заліг… Кожної хвилі можна з батальйоном загнатися під дурного хату. Гм, куди краще було б залишитися в шпиталі… Зрештою, до біса, може та проклята війна вже небаром скінчиться? Так бодай всі говорять… Ось москалі вже підходять до своїх кордонів. І ми також повинні станути на свойому кордоні… По якого лисого чорта пхатися за ними за кордон?

- Якраз треба за ними гнати і то конечно, - відізвався лейтенант Дуб. - Москалі надіються тільки на просторість своєї держави і гадають нас перемогти своєю безмежною територією. Думають, що з нами може приключитися таке саме, як колись з Наполеоном. Але вони грубо помиляються. Рік 1812 і рік 1915 - це завелика різниця. Російські ґенерали хіба забули про те, що сьогодні інакше виглядає війна, як колись. Інакша зброя, інакша комунікація, інакший зв’язок - самоходи, телеграфи, телефони, літаки, артилерія… Тепер переможна армія будує за собою негайно залізницю і підвозить нею все необхідне. З голоду не загине і не замерзне на бездоріжжях. А морозів ми вже й так закоштували в Карпатах.

- Ваша правда, ваша правда, пане лейтенанте, - сказав іронічно оберлейтенант Лукаш, позіхаючи. - Тепер вслід за армією возять поштові карточки, порошок до зубів і бозна-що. Якщо війна ще трохи затягнеться, то небаром матимемо на фронті навіть дитячі ґумові пипки.

Бачачи, що базікання Дуба для нікого з присутніх не цікаве, Лукаш гукнув на Швейка, що сидів оподалік між вояками і розмовляв з ними про найкращі засоби до вигублювання польових мишей.

- У нас наставляють на ці миші лапки, - сказав один вояк. - В таких лапках миші дусяться. Влазить їх стільки до такої лапки, що годі за щораз випорожнити лапку.

- Краще вже ходити за плугом і вибивати ту нужду мітлою, - сказав другий вояк. Тоді рівночасно вбивається й молоді.

Швейк хотів також забрати голос в цій дискусії, але почув поклик Лукаша. Тому зірвався з місця і станув перед оберлейтенантом.

- Слухайте, Швейку, - спитав Дуб, - про що ви там бесідуєте? Чи не ведете ви якої аґітації?

- Мельдую послушно, - сказав Швейк, - що ми балакали про війну. Колєґи кажуть, що москаликів є щонеміра і що треба багато бочок, щоби їх усіх пересолити, їх слід би так нищити як польових мишей, за допомогою мітли. Тоді можна їх вибити разом з молодими.

Лейтенант Дуб прикусив губи, бо помітив, що Швейк злегка глузує собі з нього.

- Що ж там, Швейку? - запитав у свою чергу Лукаш. Не боїтеся лісу вночі? Ну, бачите, тепер вже починається справжня війна. Це вже не те саме, що було в Празі, Будейовіцах чи в Бруку. Такі нічліги, як сьогодні, можемо мати відтепер сім разів на тиждень. Як почуваєтеся?…