Пси господні

– Вечеряємо, так! А швед зуби гострить! Що ми тут робимо, питаю? Вже березень! Вербування треба завершити, війська муштрувати, розвідку вести треба, а не куріпок жувати!

– Паппенгейм, – раптом протягнув Валленштайн. – Ви чудово знаєте, що ми тут робимо. Присутній тут приор…

– Провінціал. Або ординарій, якщо вам так подобається, — нахабно, але з гідністю виправив його іспанець.

– Прошу пробачення. Цей провінціал тут повинен дати нам деякі пояснення, а твою дупу, Паппенгейм, посадили на це крісло з волі не кого іншого, як милостиво пануючого...

– Фердинанда тут немає! – перебив його граф і аз засопів від люті. – А я вас питаю, що тут пояснювати?! Ми програли! Нам набили дупи, бо Густав Адольф підписав цирограф! Нам потрібні війська, а не проповідники! Мені вже місцеві розповідають, що швед готується, пакує речі, їде з Лейпцига разом із продажним саксонським псом та рештою єретиків, а ми тут один одному в крісла пердимо!

Після цієї тиради вже ніхто не їв, навіть товстий італієць. Усі з цікавістю дивилися на ченця.

– Отець, – тихо сказав фон Олдрінген, обережно відкладаючи столові прибори й ще раз доводячи, що він найтактовніший і найввічливіший у цій групі. – Вибачте, будь ласка, за емоційну реакцію графа і спробуйте поставити себе в наше становище. Справа в тому, що, як генерали Імперії, ми зараз повинні бути з нашими військами, готові до маршу, як це зазвичай робиться навесні під час війни. І все–таки нас викликали сюди, до Нюрнберга, часто дуже далеко від наших зимових квартир, на виразне прохання німецького короля і, прямо кажучи, наказали нам зустрітися з отцем у нібито терміновій справі. Тому ми будемо вдячні, якщо отець пояснить нам цю справу якомога чіткіше, щоб ми могли розлучитися в згоді та повернутися до своїх обов’язків.

Еркісія грався чотками, який висіли у нього на шиї поверх цивільного, не дуже багатого вбрання, що раніше викликало жах у імператорського штабу, який, очевидно, очікував ряси. Темне, давно не підстрижене волосся та борода справляли не найкраще враження — ніби він не міг вирішити, довго чи коротко їх носити, але смагляве обличчя, яке виднілося між ними, було спокійним і впевненим, а очі, злегка підведені темними колами. випромінювало таку іскру специфічної веселості, що ніхто майже не звертав уваги на трохи неохайний вигляд духовної особи. Сам монах про це теж не дбав; він майже зовсім не цікавився власним зовнішнім станом лише настільки, наскільки це могло заважати або допомагати йому виконувати волю Божу.

– Справді, виникли певні обставини, про які, як вирішили милостиво правлячий Фердинанд і Його Святість Урбан VIII, ви повинні знати, панове, – сказав він нарешті, ретельно зваживши слова.

– Справа в тому, – сказав Валленштайн, тривожно й тихо, – що чотири місяці тому, в листопаді, я став армією з двадцятьма тисячами людей зі схожою шведською. Факти свідчать про те, що битву можна було виграти. Факти свідчать про те, що до того часу, коли цей шибайголова Паппенгейм прибув зі своїми вершниками, всього лиш через годину, битва була вже програна. І вона була програною, тому що три чверті моєї піхоти та значна частина кавалерії втекли в паніці від однієї паскудної шведської роти, яка, як кажуть, палила людей пекельним вогнем, а решта армії Густава Адольфа стояла й чесала собі яйця. Це факти, отче, — генерал сухо схилився до Еркісії, — і я був би дуже, дуже вдячний, якби ви пролили на них трохи світла.

На щастя, домініканець не був боязким і не морочив собі голову Валленштайном. Він випив води і спокійно продовжив:

– Я не можу вам багато сказати про ці конкретні факти. Якщо бути точним, у мене немає інформації щодо битви при Лютцені, тому пояснення листопадових подій має залишатися в сфері ваших припущень. Мені байдуже, якими вони будуть. Ні, я хочу вам сказати зовсім інше.

Він знову занурив губи в келих, зробивши ефектну паузу.