Пси господні

– Як я вже згадував, ваша донька, здається, має особливі здібності у сфері, яка нас цікавить. Звичайно, жінкам заборонено навчатися в нашому університеті, але вони будуть під особливою опікою нашого керівника, професора де Буре. Можливо, це додасть нам довіри, що професор де Буре є близьким родичем дружини Жана Кальвіна, а також листується з професором Андреае, якого ви, напевно, знаєте, викладачем Тюбінгенського університету, який прийняв нас лише два дні тому у Вюрцбурзі. До речі, у мене є лист, який вам все роз’яснить, а також рекомендації, — сказавши це, голландець простягнув графу папірець відносно його дочки.

Даніель фон Бессерер згадував все це. Він продовжував лаятися і тупотіти ногами. Йому вже було досить холодно, але він не мав бажання повертатися всередину, де незабаром зустріне або Ерікссона, або когось із голландців. Він також не мав бажання бачити табір найманців, які розбили намети біля підніжжя пагорба, на якому знаходився його замок, і які обжирали всі навколишні села. Даніель дозволив їм тинятися, бо сподівався, що німецькі солдати не викличуть такої сенсації, як шведські, і якщо трохи пощастить, що необхідно в житті, жоден імперський чиновник чи офіцер не потурбується перевірити, що було насправді відбувалося в Тальфінгені, але він уже пошкодував про це. Хоча голландці запевняли, що їхній супровід проблем не викличе, однак, на відміну від шведів, найманці виявилися не надто дисциплінованими. До графа вже кілька разів приходили селяни, обурені тим, що гості його світлості везуть вози з довколишніх сіл. І хоча набіги вестфальців були зупинені залізною рукою Краузе та відкритою погрозою Ерікссона, який явно намагався підтримувати гарний настрій господаря, граф будь–якої миті очікував бійки. Тим більше, що шведи були лютеранами, найманці — кальвіністами, а тепер він мав на голові ще й папістів. Він вилаявся і знову затупотів ногами.

Папісти прибули останніми, вже в середині лютого. Десять ченців. Принаймні так вони представилися, бо Даніель ніколи б не визнав їх ченцями. Єдине, що їх об’єднувало зі стереотипними монахами, це чотки, перетягнуті через їхні пояси. У рясах було двоє – чорний і білий, сатана і ангел. Інші вісім мали кіраси, рапіри, рушниці, пістолети в бандольєрах[7] і фітілі, які постійно тліли на їхніх зап’ястях. Усі вони були коротко підстрижені, гладко поголені й справляли гротескне враження трибуналу теологів, переодягнених у солдатів. Хоча Даніель міг зрозуміти і прийняти голландців і шведів, він боявся саме цих лицарів; він не думав, що такі існують. Граф ніколи не чув про правило, яке вимагало б перевозити заряджені мушкети при конях, або правило, яке вимагало б від слуг Божих носити доспіх з чорним хрестом із чотирьох частин на грудях. Він боявся папістів, а цих особливо. Тим паче, що в його замку були голландські єретики та шведські солдати, і хоча він де–юре був підданим герцога Вюртемберзького, але ж перебував на територіях милостиво правлячого Фердинанда Габсбурга, архікатолицького імператора римського, короля Німеччини.

Домініканці – оскільки виявилося, що монахи були домініканцями – на диво, не мали поганих намірів, або, принаймні, не виявляли відкритої ворожості. Вони навіть не глянули скоса на інших гостей. Лише настійно просили зустрітися з хазяїном в замку. Не бачачи іншого виходу, Даніель втретє запросив гостей на вечерю. Адже Бог любив Трійцю.

З’явилися двоє – ті, що були в рясах.