Пси господні

Гірше було внизу, у стайнях, казармах, на подвір'ї, біля колодязя і всюди, де вешталися озброєні ченці, шведські драгуни та вестфальські найманці. На щастя, солдати без жодних вагань послухалися Ерікссона, який притлумив свої гарячі голови, найманці мали свою осторогу у вигляді Краузе, а домініканці – якщо не бачили можливості навернути єретика чи вказати на чийсь гріх – віддано самим собі для роздумів над теодицеєю[8]. Завдяки цьому обійшлося без кровопролиття. І все–таки бійки та сварки були звичайною справою, наприклад, коли шведи та найманці почали ґвалтувати дівчину з конюшні, якій прийшли допомогти монахи, або коли монахи та найманці намагалися відібрати у шведів хліб, який ті привезли на возі — одні стверджували, що хліб крадений і їсти його не годиться, а інші просто хотіли нажертися

Атмосфера в замку, який ще кілька місяців тому був оазою спокою в океані воєнного божевілля, з кожним днем ??ставала все густішою. Тим часом граф не знав, що робити. Йому було зрозуміло, що він не віддасть свою доньку ні шведським шахраям, ні голландським шахраям, ні єретикам–католикам – тому він дурив усіх, поперемінно роблячи делікатні натяки та відкриті заяви, які наступного дня відкликав. Він також не розповів докладно жодній стороні про листопадовий кошмар. Граф Даніель мав велике бажання натравити одна на одну всі три компанії, що не було б особливою проблемою, але він боявся, що тоді весь замок піде димом.

Коли йому хотілося зазнати хвилинку спокою, він виходив на терасу, де було надто холодно, щоб за ним гналися Ерікссон, Ельзевейр чи Тіленхайм. Тоді він міг відпочити. Вірніше, міг би, якби не лаявся і не тупав. І лаявся, і тупав, якби від того могла закінчиться війна і вся ця незрозуміла історія.

РОЗДІЛ II

Він витер рота. Незважаючи на довірені йому місії і посади, як добрий католик і вірний слуга Божий, він намагався не судити, залишатися смиренним і не звеличуватися над ближнім. Але в цих обстановках це було непросто.

Представницька зала імператорського замку в Нюрнберзі виблискувала сяянням свічок від декорованих канделябрів, які замінили автентичні, які нещодавно пограбували шведи. Домінік Ібаньєс де Еркісіа сидів на чолі розкішно накритого столу й обережно щипав свого рябчика, з’їдаючи лише стільки, щоб вгамувати голод. Дехто з присутніх і не думав перейматися головним гріхом[9] і систематично знищував дбайливо розставлені кухарями страви, не шкодуючи собі й найкращого рейнського рислінгу. Еркісія пив воду.

Домініканський ординарій[10], технічно провінціал[11], уважно спостерігав за зібранням. Не всі поділяли споживчі пристрасті. Фрідріх, граф Валленштайн, який сидить праворуч від нього, худий, як гілка, і такий же жорсткий, їв лише трохи оленини. У його блакитних очах тремтіли крихітні шпилькові зіниці, що обводили сидячих за столом. Монах знав, що ригідність потиличних м’язів, порушення акомодації та відсутність апетиту з’явилися не на порожньому місці – фельдмаршал Імперії страждав на запущені симптоми хронічного сифілісу.

Позаду нього сидів товстий кабан Пікколоміні і обжирався, нікого не соромлячись, поки його жирне чорне волосся не впало йому на тарілку. Не бентежились і ніякий на вигляд генерал Галлас, ні обтяжений величезними вусами Холк, кавалерист, відомий своєю жорстокістю, який навіть за столом сидів якось криво з причини довготривалих подорожей верхи.

Ліва сторона стільниці була майже симетричною. Граф фон Алдрінген їв відповідно до своєї природи, тобто ввічливо, обережно і без перебільшень; повз увагу домініканця не пройшло, що він випив лише один келих вина. Колишній священик фон Хатцфельд, чиє сиве, ретельно зачесане волосся, здавалося, прикрашало світло свічок, очевидно, вирішив надолужити всі голодні місяці, проведені в чеських фортецях, але жорсткий Паппенгейм з його горбкуватим обличчям і чолом, спотвореними від старого удару, не з'їв ні шматочка. Він довго грався срібною виделкою, обережно постукуючи нею по кубку. Еркісія уважно стежив за ним, бо саме звідти він очікував, що пролунає вибух.

Він дождався цього. Паппенгейм різко вдарив виделкою по порожній тарілці, викликавши пронизливий дзвін, від якого переодягнений в теля блазень, що грав на кобзі, замовк, а всі присутні генерали підняли очі. Лише Пікколоміні продовжував жерти, що в цій ситуації було гідне подиву.

– Пане граф! — обурено сказав Олдрінген. – Що це за манери?! Ми ж вечеряємо!

Паппенгейм почервонів.