Пси господні

Шенк вважав, що розмову закінчено. Він уже збирався йти, але все ж обернувся і подивився на дівчину, що стояла до нього спиною. Золотисті пасма її волосся пригоріли в лісі, нерівномірно, більше з одного боку, що, мабуть, виглядало підозріло в очах сторонніх. Він подумав, що їх треба було б підрізати, хоча б трохи. Але він цього не сказав. Натомість запитав:

– Просто з цікавості: ти знаєш, чого вони від вас хочуть?

– Голландці? Не дуже.

– А шведи і ченці?

Катаріна здивовано повернулася до Шенка.

– Що ти маєш на увазі? Які шведи?

– Адже всі три партії були в Тальфінгені тільки заради тебе. Я думав, ти знаєш.

Катаріна замислилася. Вона не мала жодного уявлення, чого від неї хотів Ерікссон, і не збиралася зізнаватися у своїх здогадках щодо намірів домініканців.

– Я не знаю", – нарешті відповіла вона. Розсердившись, бо це прозвучало дуже безпорадно.

Шенк кивнув і знову зробив рух, ніби хотів піти, але знову зупинився.

– Обережно, дівчино, не вплутайся в те, що тобі не під силу.

– Я не вплутувалася, – відповіла вона, не обертаючись. – Це ти мене в це втягнув.

Нарешті він пішов геть. І вона нарешті змогла заплакати.

РОЗДІЛ V

"Як останній ідіот!" - подумав він, дивлячись прямо в спрямоване в нього дуло рушниці.

Коли парою хвилин тому він побачив тіло, що лежало на узбіччі дороги, то міг би просто обминути його. Світ би від цього не зруйнувався. Але ж треба було відчути себе добрим католиком, зупинитися і зійти з коня. Чоловік на узбіччі міг бути поранений, а якщо він був мертвий – над його тілом треба було помолитися. І це був його обов'язок. Але ж він міг би, принаймні, двічі подумати перед тим. Він не подумав. Не звернув уваги на величезне повалене дерево поруч, за яким міг сховатися цілий легіон, не звернув уваги на театральну позу лежачого чоловіка, який за мить, здоровий, як риба, посміхався до нього пощербленими та спорохнілими зубами.

А тепер Еркісія дивився в дуло рушниці, спрямовану в його бік і яку тримав брудний, зарослий ублюдок у великому шкіряному жилеті, і міг лише лаяти самого себе. Тим часом інший бандит стояв за його спиною.

– Ну, приятелю, поклади руки за голову, або будеш гризти пісок, - прогарчав той, що з рушницею.

Домініканець повільно підняв руки. В одну мить він крутнувся, мов дзиґа, щоб сягнути рукава, де ховав кинджал, але ще до того, як він зробив цей рух, він знав, що з цього нічого не вийде. Другий, ззаду, був надто близько. І насправді, іспанець навіть не встиг витягнути руків'я ножа, як відчув дуже сильний удар в потилицю. Чуття його покинуло.

Він лежав на холодній землі. Невиразно чув якусь розмову, голоси приглушував колючий біль. Цівка крові стигла на потилиці. Іспанець спробував підвестися, але тут же хтось притиснув його до землі ногою між лопаток. Він почув іржання свого коня і відчув, як хтось силоміць стягує з нього чоботи. Він різко смикнувся. Цього разу злодії не були такими ніжними - він отримав удар ногою в потилицю. І швидко втратив свідомість.

Коли прокинувся, від нападників не залишилося й сліду. Лише безлюдний тракт, позбавлені листя дерева і перекинутий стовбур, який став для нього пасткою. Також він ніде не бачив ні свого коня, ні своїх речей. Його кишені були вивернуті, а новенькі ботфорти були стягнуті з ніг. Змерз він як холера. Дихнув у долоні і виматюкався.

Ну, а якби проїхав далі, вони б просто пальнули в спину з мушкета. Нема на що скаржитися, втішав він себе, але в той же час гнівно дивився на небо, бо все в ньому вирувало від думки про це безглузде випробування, яке приготував для нього Всевишній. Не знаходячи іншого виходу, Еркісія потер рану на голові шматком тканини, відірваним від сорочки, і босоніж вирушив у тому напрямку, куди йшов раніше, тобто на північ, сподіваючись, що рано чи пізно дійде до якогось села і подумає, що робити далі. На щастя, думав він, піднімаючи з землі камінь, шматок піщаника, я не такий беззбройний, як виглядаю.