Пси господні

Якийсь час вони йшли мовчки. Стрілець кидав на ченця підозрілі погляди, довше затримуючи погляд на чотках, якими був підперезаний монах.

– Папіст?

Еркісія посміхнувся.

– Християнин, – відповів він. – Але і дійсно, католик.

– Панові не варто йти далі на північ. Там є кілька сіл, які були спалені імператорськими в тому році. Парафіяльний священик теж папіст, нібито і селяни теж, але хамові все одно, як він молиться, коли може помститися католику.

– Дякую за попередження.

– Нема за що. Думаю, з вас досить одного нападу на графській землі.

– Чому ви кажете "папісти"? Руберти теж католики, чи не так?

– Ну, граф, власне, католик. Але шрайєрів у нас хоч залийся.

– Шрайєрів?

– Так, шрейєрів. – Херцбрудер підвів голову, зверхньо глянувши на домініканця. – Євангелісти, які не дозволили своїм панам придушити їх і, всупереч їм, законний звичай сповідують.

– А ви євангеліст?

– Так, – зізнався чоловік, як здалося Еркісії, не без гордості.

Іспанець вважав за краще не продовжувати цю тему, тому змінив її:

– Ці Райси, як я розумію, вони місцева визначна пам'ятка?

– Нічого собі, пам'ятка. Вони були хорошими хлопцями, євреї, три брати. У них був шматок землі, але його забрали, а те, що залишилося, колись вже давно спалили. Тож вони пішли грабувати. Між нами кажучи, вони ніякі не розбійники, дозволяють людям живими уходити, а це нерозумно в цій справі, бо і втекти важче, і помститися може комусь в голову стукне чи вимагати вкрадене назад. Ви, до речі, побачите, бо в моїй хатині, о, бачите дим з димаря, сидить ще один пошкодований.

– І ніхто нічого не робить?

– А хто? Кажу ж вам, у графа більші проблеми, ніж троє дорожніх бандитів.

– А ви?

– А що я? Який сенс мені самому йти проти трьох чоловіків? Загін, що ходив зі мною в лісі, давно забрали до війська, і я теж не під прапором, тільки тому, що граф виклопотав для мене залізний лист спочатку у герцога, а потім у імператорського інтенданта. Комісари з'являються, як сонце з неба, кожні кілька місяців, а я завжди мушу розмахувати папірцем перед їхнім носом. А за таким Райсом вони не приїдуть, бо немає нікого настільки дурного, щоб в хащі за бандитами лізти.

Вони прийшли на лісову галявину. Кроків за п'ятсот від дороги тягнулася вузька стежка, що вела до хатини лісника, добротної, збудованої зі старих великих колод і щільно вкритої соломою. Крім хатини та невеликого сараю з дровітнею, що виблискували новизною, і зваленої, прогнилої конов'язі, на галявині більше нічого не було. Еркісія подивився на хлів, збудований із соснових дощок, таких свіжих, що з них ще капала смола, утворюючи бурштинові бурульки на стінах.

– Так, так, – хихикнув стрілець, ніби прочитавши його думки. Коли він зіскочив з коня, то виявилось, що він напрочуд низький. – Погано збудована хата, погано для війни. Дим з дороги видно. Єдина причина, чому вона досі стоїть, це те, що коли армія йшла, я забрався у ліс, тож не було чого палити. І вони розібрали тільки хлів на дрова.

У Херцбрудера не було тварин, які б зігрівали його взимку, тому в кутку хати була цегляна піч з димарем, але вікон в будинкові не було. Крім печі, тут були дві лавки, понівечений стіл з такою ж понівеченою табуреткою і пара скринь. На стінах висіло кілька мисливських трофеїв. Еркісія подумав, що, мабуть, занадто звик до розкоші. Це зовсім не тому, що всередині було бідненько, хоча насправді так і було – просто, ступивши в коло тепла, він відчув, як замерзли його ноги. Звідси випливала констатація, що він занадто звик до своїх черевиків.

Лише коли він зняв з себе верхній одяг, то помітив, що в кімнаті вони були не самі. На табуреті перед димарем сидів зарослий бородатий чоловік могутньої статури. Їхній прихід відірвав його від лагодження жилета. Його наполовину військове, наполовину цивільне вбрання справляло враження непоєднуваної суміші; важко було розпізнати, до якого стану, гільдії чи професії чоловік належав.

– Ходіть до вогню, – хихикнув Херцбрудер, збиваючи, мабуть, рефлекторно, неіснуючий сніг з чобіт. – Погрійтеся. Скоро знайдеться що-небудь поїсти. Пан, якого ти бачиш, що гріє свої плундри[16], – це пан Кропив[17].

Господар почав возитися зі скринями, очевидно, даючи можливість двом іншим гостям познайомитися між собою. Кропив підозріло глянув на Домініка і повернувся до затягування ремінців між шматками шкіри. Монах підійшов до каміна, а заодно, волею-неволею, і до чоловіка.

– Еркісія, – лаконічно відрекомендувався він.

– Кропив, – буркнув чоловік. Він на мить відірвав погляд від одягу і підозріло глянув на чотки домініканця. – Папіст?