Пси господні

Одягнувшись у все, що мали, брязкаючи зброєю, вони вийшли на холод, у темряву, бо о цій порі року вранці неподільно панувала ніч. Як на зло, саме того дня вдарив мороз, один з останніх міцних морозів цієї весни. Іспанець заскреготав зубами і засумував за шкіряними чоботами з теплими халявами. Холодне повітря хрустіло в легенях, дув сильний вітер, взуття скрипіло на замерзлій росі, дзижчали пряжки спорядження. Нікому з несподіваних союзників не хотілося розмовляти, тому вони мовчали, лише зрідка вилаявшись, коли хтось необачним кроком спотикався або ламав гілку. Замерзла земля не давала їм спокою, особливо Еркісії, який мав на ногах лише саморобні онучі. Тому саме він нарешті порушив мовчанку і запитав

– Далеко ще йти?

– З милю, – буркнув стрілець з-поміж слоїв тканини, якою він обмотав обличчя.

Розрахунок Херцбрудера виявився досить точним, тому що через кілька хвилин швидкої ходьби через дедалі темніший ліс він наказав їм зупинитися.

– Ну, панове, – сказав він, – ця купа дерев таки і є лісопилка. Там, напевно, виставили охорону, тому треба діяти обережно, бо ця пригода може легко обернутися проти нас. Підійдемо тихо. Готові?

Кропив і монах кивнули, а потім - обережно ставлячи ноги і дивлячись по боках - рушили за лісничим. Вони витягли зброю. У Херцбрудера була довга рапіра німецького зразка, а у Кропива - іржавий, до абсурду широкий, схожий на тесак меч невідомого походження, який, напевно, пам'ятав ще початок нинішньої війни. Через кілька хвилин вони побачили світло вдалині. Вони присіли навпочіпки і повільно поповзли до безлистого, але пекельно густого куща бузку, звідки їм було добре видно всю місцевість.

Посеред невеликої галявини стояла лісопилка. Дорога, що підходила до неї, раніше використовувалася для транспортування деревини, прорізала ліс з іншого боку будівлі. Вся галявина була всіяна вирваними з корінням пнями, окремими гнилими колодами і залишками дощок. Сам тартак був скромним, лише невеликий зруб з сараєм для зберігання матеріалу, зараз абсолютно порожній. Трохи далі, ліворуч, стояла напівзруйнована будівля лісопилки. З невидимої стайні, очевидно, розміщеної на узбіччі дороги, час від часу долинало тихе іржання коней. За деревами повільно розгоралося блакитне сяйво весняного світанку. Один з Райсів сидів на маленькій табуретці перед дверима лісопилки і дмухав собі на долоні. Поруч з ним горіла лучина. Засліплений полум'ям, він, мабуть, не міг бачити далі кількох кроків. Ситуація була зручною.

Жестами і тихим шепотом домовилися, що робити далі. Кропив і Херцбрудер повинні були підійти до вартового, а Еркісії, чиїм бойовим навичкам вони, ймовірно, не повністю довіряли, було призначено перевірити, чи немає двох інших братів біля стайні; вже розвиднилося, вони могли готуватися до походу, про що свідчило б іржання коней.

Іспанець почав обходити тартак по широкій дузі. У кишені він стискав фазанове перо. Свого меча він навіть і не витягнув. Ставало все видніше. Хвоя хрустіла під ногами. Кожна гілочка, що ламалася під ногами, була для домініканця як маленький серцевий напад - він не очікував жодних проблем, присутність двох супутників насправді більше заважала, ніж допомагала. Адреналін, повзання в темряві, перспектива неминучого бою робили свою справу. Нерви були натягнуті, як мотузки.

Через деякий час чернець побачив стайню, крихітну будівлю за кілька кроків від головної хати. Він присів за невеликим тисом, оглядаючи околиці. Нікого не побачив. Коні справді іржали, але явно від голоду, а не від ляку. На мить він замислився, що робити далі. Нарешті, обережно рушив до найближчої стіни. Він обійшов стайню ззаду, щоб коні не видали його, і дістався до стіни хати. Навколо панувала тиша – очевидно, його супутники не змогли, бо вже мали б дістатися до вартового і прибити його. Еркісія почав рухатися вздовж стіни, пробираючись під єдиним вікном у хатині, що виходило на лісопилку. Він обережно вийшов з-за рогу.

Іспанець одразу зрозумів, чому нічого не чув. Райс, який охороняв будівлю, прогулювався по галявині, поза колом світла, розминаючи занімілі руки і шию. Супутники Еркісії, з іншого боку, спокійно лежали на землі трохи далі, очевидно, здивовані цією прогулянкою. Якби вони спробували підвестися, охоронець одразу ж помітив би їх і, швидше за все, здійняв би пронизливий галас, перш ніж вони змогли б його втихомирити.