Пси господні

– Католик, так, – відповів Домінік з непорушним спокоєм.

Він зрозумів, що незабаром йому доведеться чотки сховати. Йому не хотілося цього робити, але вимоги його місії передбачали, принаймні частково, збереження інкогніто, а чим далі на північ він їхав, тим більше його релігійний атрибут привертав увагу інших.

– Присуньте собі табурет, – почув він бурмотіння з-поміж густих, кущистих витків бороди, що оточувала обличчя людини, яка сиділа біля вогнища.

Він послухався. Херцбрудер, з його гордістю і веселим блиском у сталевих очах, сподобався йому одразу. Кропив же йому не сподобався анітрохи.

Через деякий час до вогнища підійшов лісничий, несучи мідний казан, наповнений чимось хлюпаючим, і що виявилося юшкою із заячого м'яса. Він повісив казанок над вогнем і роздав гостям по кілька лепішок, які очевидно, пам'ятали ще січневі морози. Коли юшка нагрілась, він налив її в миску.

– Їжте першим, – звернувся він до монаха. – У мене тільки одна ложка, і ми повинні їсти по черзі.

Еркісія почав їсти. Він змерз, лоб його неймовірно розколювався від удару по голові, а тіло почало нагадувати йому, що востаннє він спав добрий десяток годин тому. Пісний бульйон з чорним хлібом здався йому рятівною їжею царів. Він швидко з'їв, зішкріб залишки їжі з дна миски і передав її назад Херцбрудеру, який весь цей час уважно спостерігав за ним. Замість того, щоб покласти порцію собі, він простягнув убогий посуд мовчазному Кропиву і запитав іспанця:

– Ви коли-небудь тримали в руках меч?

– Тримав, – відповів монах.

– Так ось, бачите, ось цей Кропив, як я вже згадував, теж став жертвою Райсів. Удвох це ризик, але вже втрьох можна піти на бандитів і забрати вкрадене, та й винагорода за них у Вюрцбурзі теж є, невелика, але ж є. Вони знайшли притулок у старій лісопилці, яка стоїть пустою відтоді, як частину смолярів вирізали, а частину забрали до війська. Вони сидять там і пердять, якщо не чатують на тракті. Ми з паном Кропивом уже кілька днів про це говоримо, але вдвох... Вони, мабуть, думають, що вам їх доля послала, бо буває, що й два тижні живої душі не побачиш, а тоді яка там їжа для розбійників. А може, це мені вас доля принесла, бо ж є шанс втрьох, і я нарешті матиму мир і спокій... Але треба поспішати, бо сьогодні вівторок, і якщо їм пощастить, то по середах здобич продають на ринку в Кітцінгені, а потім шукай вітру в полі.

– Я б, – очі Кропиви заблищали, – здибав їх, коли вони повертатимуться з Кітцінгена. Моєї шкапини мені не шкода, а от фенігом не погребував би...

– А от я б зневажив, – втрутився Еркісія. – Мені треба забрати свої речі. Я не розраховував, що панове мені в цьому допоможуть, але оскільки у нас спільна мета, я не проти.

– А може це я не хочу? – провокаційно відповів бородань. – Може, я не хочу йти в ліс з папістом після ночі, та ще на різню? Га?

– Рах, панове! – кинув Херцбрудер. – Так ми нічого не доб'ємося. А ваша ідея, пане Кропив, має той недолік, що Райси в Кітцигені встигнуть половину грошей розтринькати на шльондр або пропити, і всі залишаться у програші. Ні, сьогодні вночі на них треба напасти і забрати те, що належить вам. І я буду радий розділити з вами нагороду. Чи згодні ви, панове, на такий договір?

Еркісія подивився на Кропива, який витріщився на нього і пробурмотів щось таке, що, за наявності доброї волі, можна було б сприйняти як згоду. Домініканець також кивнув.

– Що ж, це чудово. А поки ми тут, давайте трохи поспимо, щоб на світанку бути зі свіжою головою. У нас є дві лавки, я ляжу на підлозі. На жаль, у мене тільки одна шкура...

Монах і не думав сперечатися з бородатим, тож без жодного слова передав велику ведмежу шкуру іншому гостеві. Натомість попросив миску води і шматок полотна, щоб промити рану на потилиці.

– Сильно вдарили по голові? Поранили? – запитав господар, стелячи солому біля димаря.

– Не дуже. Але я не хочу, щоб потрапила інфекція.

– Питаю, бо ваша милість навіть не зашипів. Бачу, що звикли до болю. Можна запитати, звідки?

– Бився, то тут, то там.

– Але те, що ви збиралися битися з трьома Рейсами самотужки... Дурниці...

– А що мені було робити? – роздратувався монах. – Звідки мені було знати, що вони залишать мене в живих?

Своєрідний жаргон стрільця був, мабуть, заразливий.

– Що ж, це правда. Але ж залишають. Як я вже казав, нерозумно, про що вони, сподіваюся, самі переконаються. А як вони до вас підійшли?

– Один лежав на узбіччі дороги, прикидаючись мертвим. Я зупинився, вони виповзли, прицілилися.