Пси господні

– Гаразд, пане Венцелю, давайте домовимося. Скільки ви хочете за папір з печаткою?

– Двадцять крейцарів, – пробурмотів той, не перестаючи жувати ріпу.

– А якщо через годину ви забудете те, що написали?

– Феніг.

Шенк знову заскреготав зубами, але Іскра рухом руки подав йому знак.

– Тридцять.

– Тоді забуду за тиждень.

– Сорок.

– Значить, п'ятдесят. Сідайте, панове.

Вони сіли. Венцель витер бороду рукавом, посадивши при тому плями на одяг, очевидно, зовсім новий, бо ніщо в його поведінці не вказувало на те, що він надає особливого значення чистоті. Потім він дістав з портфеля папір, ручку, чорнило, сургуч і печатку з дивним гербом, який міг зображати як курку, так і орла чи ворону, і, очевидно, символізував десятки пташиних гербів, що існували в Рейхові.

– Пиши, що я скажу, – прогарчав Іскра. – Я граф Румпельштильцхель, володар Цвайбрюкена...".

Перш ніж писар встиг вмочити перо в чорнило, Шенк голосно і чітко кашлянув, вбиваючи колегу поглядом. Венцель запитально подивився на нього.

– Я диктуватиму, – сказав новопризначений отаман ганзи. – Іменем ясносвіченого герцога Царінґену, ви повинні...

Його перервав поштовх у бік від Катаріни, яка з'явилася нізвідки.

– А ти що...

– Панове, бляха–муха, прошу вибачення у фроляйн, визначтеся, а я відійду на хвилинку на бік і повернуся, коли ви будете знати, що я маю писати, – розізлився юрист, підвівся і вийшов.

– А чого ви мене перебиваєте... – почав було Іскра, але Катаріна вклинилася в його слова.

– Немає нікого такого як граф Румпельштильцхен, а в Цвайбрюкені уже двісті років панують Віттельсбахи, – квапливо заявила вона, дивлячись на стіл так, наче потрапила на урок династичних пов'язань. – Будь-хто на південь від Альби зрозуміє, що це маячня. Я не можу бути родичкою герцога Царінгенського, бо, по-перше, Вільгельм фон Баден-Баден не є герцогом, а по-друге, у нього немає дочки, тітки чи кузини мого віку, про що знає кожен австрійський офіцер, бо більшу частину життя він провів у Відні. Диктувати стану я.

Найманці були приголомшені. Не встигли вони оговтатися, як повернувся Вентцель.

– І що ж?

– Я диктуватиму, – повторила Катаріна, ставши позаду нього.

– Слухаю, фроляйн.

– "Іменем Вільгельма, графа Гельфенштайнського, наказую надати вільний прохід його дочці, Катарині фон Гельфенштайн–Візенштайг, яка з матримоніальними цілями... – вона зазирнула через плече Вентцеля, – це не так пишеться, пане писар... прямує до Ізенбурзького двору, і щоб ні їй, ні її супроводжуючим по дорозі не чинили ніяких неприємностей. Підпис: Аполлоній фон Ціммерн–Москірх".

Під час диктування, Венцель старанно виводив скорописні літери на сувої паперу. Закінчивши, він розігрів сургуч над свічкою і відбив під підписом кістлявого курчатка. Він дав йому застигнути, присипавши чорнило піском, а потім зім'яв печатку, щоб зняти частину сургучу і перетворити птахоподібну істоту на таку, що не була схожа на жодну з тих, що зображені на гербах з пташиним мотивом, а отже, не була схожою на жодну з них. Він з гордістю вручив їм виготовлений таким чином документ, перевів у готівку свою платню і пішов, запевняючи їх, що вже почав процес забуття під час творчого акту. Найманці запитально подивилися на Катаріну.

– Що? – запитала вона, демонстративно дивлячись на них.

– Що це було? Що це... Аполлон фон Цимеркірхен?

– Графів Гельфенштайн більше немає в живих. Вільгельм помер минулого року, як і його син, раптово, від віспи, тож їхні володіння перейшли до Габсбургів. Але ім'я відоме. Вільгельм також мав доньку Катарину, стару діву, тож це ім'я теж могло де-не-де прослизнути , але на такій далекій півночі ніхто не буде розбиратися в родоводі Гельфенштайнів. А Аполлоній фон Ціммерн–Москірх справді був їхнім секретарем, я з ним зустрічалася. Важливо, що далі Ізенбургу чи Гессену не можна назвати жодного місця призначення, бо у воєнний час ніхто при здоровому глузді не відправив би свою доньку заміж до Гольштейну, коли у них під носом було стільки кавалерів.....

– А звідки ти все це знаєш?

– Чула. Крім того, в замку був секретар і бібліотека. Я вмію читати.

– Ти, вмієш читати? А навіщо?

– Її світлість Катаріна ще стане нам у пригоді! А не могли б ви все це записати? Пфеніг в дупу, – втрутився Іскра.

– У мене не було печатки, – пробурмотіла вона.

– Це все добре, але ми втрачаємо час, – приєднався до розмови Сойка. – Шенк, або ми негайно вирушаємо в дорогу, або залишимося тут на деякий час, бо до ночі ми не пройдемо й милі.

– Зрозумів. Вирушаємо. Зустрічаємося біля східної брами.