Пси господні

Як і обіцяв власник стайні, біля міських воріт на них чекав їхній провідник разом з двома стрункими, але доглянутими кобилами і маленьким мулом. Це був кремезний молодий чоловік, якого природа наділила великою шевелюрою солом'яного кольору і тільки сиплючимися вусами. На плечах у нього були червоні стрічки, пришиті до простої синьої сукні – місцевий звичай, яким візники та провідники відзначають свою професію. На голові у нього була чорна шапка невизначеного крою, який вона, безсумнівно, колись мала, але це було в кращі часи.

– Ви, мабуть, шляхетний фон Шенк. – Провідник низько вклонився, побачивши їх, і підмів землю безформним вареником, зірваним з голови. – Для вас я Ніко, але всі називають мене Світленьким.

Шенк пирхнув.

– З мене такий фон, як і з тебе. Шляхетного роду ось вона, Катаріна фон... Гефенштайг, і з проханнями тобі слід звертатися до неї.

Селянин знову вклонився, ще нижче, ніж раніше, а потім повернувся до Шенка.

– Як це: дівчина, без жодного екіпажу, до Кельна? – здивовано спитав він.

– Без екіпажу. Не бурчи, не за це тобі платять. Коні, я бачу, осідлані?

Ганза почала збиратися в похід, навантажуючи всі більш важкі речі на молодих, які встигли встигли продати свинтуса і тому мали вільні руки. Ейве насилу видерся на призначену для нього кобилу, непевно випроставшись у сідлі, в якому тримався з грацією безхвостого кота, доводячи тим самим, що вчені мало що вміють з точки зору найманців. Катаріна, тим часом, опинилася в скрутному становищі, бо її кінь був осідланий чоловічим сідлом, в якому вона ніяк не могла сидіти у своїй сукні. Після довгих поневірянь їй вдалося пересунути сідельну попону і вкоротити стремено таким чином, що вона змогла сісти на тварину боком, але сподівалася, що дорога випаде без зайвих акробатичних трюків і різких рухів. Незважаючи на труднощі, вона скочила на кобилу набагато плавніше і граціозніше, ніж Ейве. Світлий, що тримав вуздечку, розсміявся.

– Хохо, я бачу, що її світлість з конем, наче з кроснами! Чи, може, дівиця лише прикидається дівицею, а насправді є паничем?

Це почув Інгемар, який стояв поруч і поправляв рушницю на спині одного з молодиків.

– Яке ж хамидло, – здивовано зауважив він. – Хлоп, тримай язика за зубами, ти ж не з власною сестрою розмовляєш!

– Облиш, шведе, – пробурмотіла Катаріна, гладячи коня по шиї. – Він не хотів нічого поганого.

– Та чи я посмів би! – підхопив хлоп, все ще сміючись. – Я й не думав панянку ображати, але рідко зустрінеш дівчат, які так добре вміють їздити верхи, тож я почав сумніватися, чи панна є звиклою пані...

– Слухай, Світлий, чи як там тебе, – втрутився Шенк. – Ти не думай так багато, бо думи часто погано закінчуються, особливо коли ти пхаєш свого носа, куди не слід.

– О, так! Ви сказали правду, як амінь на молитві. Отож, зверніть увагу, ваша милість, – сказав юнак, поправляючи вуздечку одному з коней, – мій дядько, якого звуть Бжимуха, одного разу зустрів на полюванні графа. З графом був увесь двір, вони їдуть верхи, винюхують, а звіра нема, бо його й не могло бути, бо за тиждень до того пройшло військо і все винищило. Тож Муха звернувся до графа, від щирого серця, як християнин: "Пане, нехай пан іде на схід, у баварські ліси, там звірину знайдете", а граф бах! Йому чеканом по голові. Дядько збожеволів, під себе ходити почав. І мені його було страшенно шкода, бо він був добрим до мене і часто захищав мене від батька. Бо мені здається, що так не повинно бути, що пан може, коли захоче, позбавити когось розуму, а то й життя, хоча що то за життя, коли ні бе, ні ме, ні в сортир...

– Ти що, і справді дурний? – запитав Іскра, який мимоволі включився в цей довгий монолог. – Ти що, Бога в серці не маєш, щоб таке казати!

– Ну, може, і дурний, як тато каже, а може, й не дурний. – Світлий схилив голову. – Але я знаю дороги. До речі, про дороги, ваша світлість, давайте вже рушати, бо якщо ми й далі будемо бурмотіти, то, мабуть, не виберемося з цієї діри і до ночі.

Вони попрямували прямо на північ битим шляхом. Світлий їхав попереду на своєму мулі, за ним рівномірним кроком їхали Ейве та Катаріна. Дівчину, тримаючи коня за вуздечку, супроводжував Шенк, тоді як решта компанії рухалася пішки за старшинством. Молодий отаман був задоволений, що людина, яка не звикла вникати в деталі або просто нічим не цікавиться, може спокійно сприйняти їх за ескорт шляхтянки, як вони і планували. Він підійшов до Світлого.

– Слухай, – почав він. – Куди ти збираєшся нас вести, га?

Юнак тихо засвистів.