Пси господні

Кімната виявилася колишнім професорським чи навіть ректорським кабінетом. Стіни до стелі були заставлені книжковими шафами, а книжкові шафи – інкунабулами та книгами. Під високим, красиво заскленим вікном маленької кімнати стояв письмовий стіл, стереотипно завалений паперами, а поруч – великий венеціанський глобус у дерев'яній рамі. Два розкішні крісла, оббиті зеленою тканиною і оздоблені золотом, стояли біля каміна, в якому весело палахкотіло високе полум'я. В одному з крісел сидів літній лисий чоловік з чималою сивою бородою, скромно одягнений у чорне. Почувши, що монах зайшов, він відірвався від читання, в яке був занурений, і вказав гостеві на інше крісло.

Еркісія зняв плащ, поклав його на табурет, що стояв поруч, і слухняно сів, бо зустріч обіцяла бути настільки ж несподіваною, наскільки й інтригуючою. Господар показав рукою на кубок і графин з вином, що стояли на інкрустованому столі, і запитально підняв брову.

– Дякую, я не п'ю вина, – пробурчав Еркісія, хоча його і справді мучила спрага.

– У такому разі ми подамо води, – відповів чоловік глибоким, дзвінким голосом і подзвонив у дзвіночок, що стояв поруч із графином.

Безшумно і нізвідки до кімнати прослизнув слуга, взяв вино і вийшов. Лише тоді бородатий чоловік відклав книгу, яку перед тим гортав, склав пальці під підборіддям і сказав

– Мене звати Йоганн Андреае. Можливо, моє ім'я отцю знайоме.

– Так, знайоме. Але хіба ви не повинні бути на своїй кафедрі в Тюбінгені, професоре?

– Скоріш за все, повинен. Однак, моя посада явно вакантна. Можливо, отець хотів би її зайняти? – Він посміхнувся собі під ніс. – Бачу, ви поранені. Можливо, отцю потрібен лікар?

– Дякую, це дрібниця. Гадаю, ви знаєте, хто я і як мене звати, тому я хочу запитати: яка мета нашої зустрічі?

Повернувся слуга. Поки він наливав воду до келиха, Еркісія мав нагоду роздивитися Андреае. У нього був довгий ніс, вузький рот, неприродно високий через лисину лоб і неймовірно карі очі, темні до перших передвісників чорноти. На цьому обличчі важко було розгледіти щось, окрім ввічливості та неприродного спокою.

– Я міг би назвати кілька причин, – взявся до справи професор, коли слуга пішов, – але почну з найпростішої і водночас найзрозумілішої. Цікавість. Розумієте, вісім років тому від мене не вислизнуло, що всі домініканці кудись зникли, а через рік з'явилися знову. Як і те, що більшість місцевих орденів і монастирів вашого братства перетворилися на прості церкви або бенедиктинські згромадження. Власне, не вислизнуло від мене і те, що ви раптом перестали ганятися за відьмами і навертати бідолашних єретиків, а почали займатися... іншими, не менш цікавими справами. Натомість я пропустив момент, коли останній домініканець вислизнув з моїх рук, бо, як ви, мабуть, знаєте, у Франконії та Швабії практично не залишилося братів-проповідників. Тож не дивно, що коли нарешті випала нагода поговорити з одним із вас, та ще й на такому високому рівні, я не зміг встояти.

– По правді кажучи, це я міг би здивуватися, і навіть трохи здивований. Тим більше, що один з наших монастирів знаходиться в двох днях їзди, в Майнці, не кажучи вже про те, що професор міг би написати листа будь-кому з ординаріїв або навіть самому генералу Секкі, я не сумніваюся, що він був би задоволений цим. Однак тепер, коли ми вже тут, настала моя черга цікавитися: про що ж так терміново хотів поговорити професор?

– О, – застогнав той, зробивши театральний жест рукою. – Звичайно, про що можуть говорити богослови: про спасіння, про єресі, про світло віковічне....

– Боюся, що я не можу бути співрозмовником для професора по жодній з цих тем.

– Та ви жартуєте! – з удаваним здивуванням вигукнув Андреае. – Ординарій домініканського ордену – не партнер для розмови про богослов'я?! Ну прямо смішно! Зрештою, ви ж згромадження проповідників, чи не так? Хіба Папа Інокентій не наказував вам іноді в нескінченних суперечках навертати невірних? Хіба не в цьому суть братства?

– Так, саме в цьому. Однак я не маю ні знань, ні риторичних навичок, щоб протистояти професору.

– Окрім того, що у вас вже кілька років майже не було дискусій і навернень. Я б навіть сказав, що зовсім не було.

– Це зовсім не в моїй компетенції, – відрізав Еркісія, дедалі більше стурбований. – Не кажучи вже про те, що мета мого візиту до університету зовсім інша.

– І яка ж ця мета, якщо дозволите спитати?

– Я хотів би скористатися місцевою бібліотекою.