Пси господні

– Ні, ні, звичайно ж, ні. З іншого боку, напевно, важко було не помітити, особливо ордену проповідників, домініканцям, які були в курсі новин, що стався певний... поворот, назвемо його, алхімічний.

Запала незручна, стікаюча гноєм тиша, яка резонувала в м'якому від спеки повітрі, наче дзвін. Вона тривала довгу мить.

– Я не маю жодного уявлення, про що говорить професор, – нарешті промовив Еркісія, його голос звучав хрипко і невпевнено.

Андреае зітхнув.

– Шкода, дуже шкода. Думаю, ми могли б багато чому навчитися один від одного, отче. Шкода, що отець цього не бачить або не хоче бачити. Ну, гаразд. – Він потер руки. – Ми тут дискутуємо, а час спливає. Я не приховую, що радий вас бачити, не в останню чергу через можливість поговорити.

– Справді?

– Справді. Отець справедливо зауважив, що зв'язатися з вами не складно, зважаючи на невелику відстань звідси до Майнца. Однак ви не згадали, що базиліка святого Домініка більше не є базилікою і перетворилася на фортецю, як і все місто, куди я не можу послати нікого з моїх людей. Натомість пошлю отця. З посланням до самого Серафіна Секкі.

– Я не хлопчик на побігеньках, – холодно відповів домініканець.

– Ні, отець ним не є, і я не вважаю отця таким, – відповів професор з глузливою посмішкою, ніби хотів довести йому, що це зовсім не так. – Але ви все одно передасте повідомлення. Тож скажіть своєму генералові наступне: Я запрошую вас до Вюрцбурга для відвертої, відкритої дискусії. І ви, і ми можемо багато чому навчитися один від одного. Наскільки багато, нехай генерал сам здогадується, оскільки отець вирішив тримати язик за зубами. Прошу також врахувати, що час не терпить зволікань. На знак доброї волі надсилаю вам цю дрібничку. – Він поклав на стіл невеличку, гнило-зеленого кольору грудочку мінералу з дивною, немовби зім'ятою структурою, яку дістав з кишені жилета. – Це все.

– Мені здається, професор хоче мене образити?

– Ні. – Андреае сумно посміхнувся. – Я намагаюся дечому запобігти. І оскільки отець не наважився зіграти зі мною у відкриту гру, я теж не викладатиму своїх тузів.

– Я не передам цих слів.

– Думаю, отець передасть. Хоча б тому, що вони самі по собі вже є, в певному сенсі, розвідувальною інформацією. Ну, це все, про що я хотів з вами поговорити. Не буду вас більше затримувати.

– Нагадую, що я прибув сюди, щоб скористатися бібліотекою.

– А, точно! Але ж, боюся, враховуючи напрямок нашої розмови, це неможливо.

– Тим не менш, я скористаюся нею, – прогарчав Еркісія, якого Андреае добряче розізлив.

– Звичайно, ви можете спробувати, отче. – Професор доброзичливо посміхнувся, потягнувся до книги, яку раніше відклав, розгорнув її і повернувся до читання. – До побачення, – додав він, не піднімаючи погляду.

Домініканець, злий як чорт, вийшов з кімнати. Спочатку розмова з Андреае його просто дратувала, він сприймав її як необхідну ввічливість, яка допоможе йому потрапити до бібліотеки. Однак з кожним наступним натяком розмова ставала все більш небезпечною, так що під кінець, коли його статус знизився до останнього гінця, вона довела його до білої гарячки.

Ні, ти не великий Домінік Еркісія, чудовий лицар на білому коні, переконував він себе подумки. Тобі не дано унікальної місії. Якщо Бог зволив дати тобі завдання кур'єра, ти будеш виконувати завдання кур'єра. Якщо він скаже тобі здійснити великі справи, ти їх здійсниш; але якщо він скаже тобі носити воду, ти будеш водоносом.

Його серцебиття поверталося до звичного ритму. Очевидно, що Еркісія збирався переказати всю розмову своєму начальству, причому в найдрібніших подробицях. Півслова та натяки, що проскакували в ній, були шалено тривожними. З них було очевидно, що Андреае не тільки знав про існування прецизій, але й мав цілком конкретну інформацію про них та інтуїтивно відчував їхню природу. Припущення, що він може знати про цей Божий дар дещо таке, чого не знає орден проповідників, було більш ніж тривожним, воно було загрозливим: недарма Еркісія подорожував по всій Німеччині, як і його колеги у Франції, Іспанії, Італії, Греції, навіть Польщі чи Скандинавії. І те, що він опинився на шляху до Майнца, можливо, було насправді Божою волею?

Іспанець рішуче вирушив на пошуки бібліотеки – він мав намір отримати те, за чим приїхав, так чи інакше. На жаль, за першим же поворотом коридору його зустріли двоє вже знайомих йому панів у чорному одязі.

– Ми маємо честь провести отця до виходу.

– Мені не потрібен ескорт, – пробурмотів домініканець. – Краще покажіть мені дорогу до бібліотеки.