Пси господні

– Боюся, що це неможливо, – глухо пробурмотів шпакуватий. Глибокий бас вібрував у кам'яному коридорі.

– Чому?

– Наказ професора Андреае.

– А якщо я не підкорюся йому?

– Ми виведемо отця силою.

– Тоді ходімо. Я не буду битися, – відповів Еркісія, бо в усій цій ситуації він відчував щось тривожне, якусь легку, неприємну тріщину в нормальності, що змушувала його бути насторожі.

Коли чернець вийшов з будівлі, більше ніким не потривожений, Херцбрудер, який встиг подрімати біля коней, схопився на ноги.

– Господи, ваша милість бачив привид в цьому університеті?

Переживання останньої години, мабуть, залишили відбиток на обличчі ченця.

– Гірше, ніж привид, – прохрипів він. – Ходімо.

Стрілець не ставив зайвих запитань. Вони скочили на коней. Еркісія попрямував до західних воріт.

Херцбрудер зітхнув.

– Мушу зізнатися, що залюбки розвернув би свого коня і повернувся до своєї хатини. Бо маю передчуття, що ти не зможеш відповісти на ті запитання, які я хотів би поставити. Але без тебе я не знайду нікого, хто міг би на них відповісти. Тож їдьмо.

– Їдьмо.

"Їдьмо", - подумав Еркісія. До Майнца, найбільшої домініканської твердині на північ від Альп, де він позбудеться непотрібного баласту стрільця, отримає відповіді на кілька запитань, а потім вирушить робити те, що йому доручили – шукати арамейські манускрипти, що досі вдавалося йому вкрай погано. Якщо, звісно, на шляху не виникне якихось непередбачуваних обставин.

Кристал, який він отримав від таємничого поселенця Вюрцбурзького університету, неспокійно важив у його кишені.

РОЗДІЛ VIII

Тривога виявилася частково помилковою: загін, який зустрів Інгемар, на щастя, не входив до складу головних сил жодної з армій, що спустошували Німеччину. Це був далекий розвідувальний загін саксонських кавалеристів, які шукали паші для своїх коней. Однак це не змінювало того факту, що вони не могли залишатися на дорозі до Вюрцбурга. Таких загонів могло бути більше, а крім того, оскільки вони наважилися зайти так далеко на захід, військо Густава Адольфа та Іоганна Георга могло вирушити в будь-який момент, якщо вже не вирушило. Треба було відмовлятися від прямого маршруту.

Мандрівники одразу ж звернули до лісу. Вони були ще не надто далеко від Ньордлінґена, тож Світлий знав місцевість як свої п'ять пальців і без проблем вивів їх на вузькі лісові стежки, оминаючи найгірші перешкоди і витоптані нескінченними натовпами місцевих мешканців не гірше за великі тракти. Друга ночівля, цього разу в покинутій хатині, яку вони знайшли в лісі, також пройшла спокійно. Катаріна була рада притулку: в першу ніч на голій землі вона так замерзла, що, здавалося, вже ніколи не зігріється. Коли наступного дня група вирушила в дорогу, всі були в доброму гуморі. Сховавшись у заростях, вони відчували себе в більшій безпеці, ніж на широкій дорозі.

Незабаром вони зрозуміли, що їхній провідник, всупереч словам батька, не був дурнем; навпаки, він виявив гострий розум і здатність пов'язувати факти. Проблема полягала в тому, що йому також була притаманна схильність мислити незалежно і часто дуже прогресивно в поєднанні з незвичайною балакучістю, яка, як можна було здогадатися, не раз заставляла його потрапляти в халепу. Крім того, Світлий ставив доречні запитання, швидко додаючи два до двох і роблячи правильні висновки з відповідей. Це непокоїло Шенка, який не хотів ділитися зі своїми подробицями їхньої подорожі і боявся, що хтось із хлопців може щось проговоритися. Однак зазвичай допитливість Світлого призводила лише до барвистих дискусій з усіма членами компанії по черзі. Вони робили подорож набагато приємнішою, ніж безкінечні суперечки на пустому місці.

Коли вони проїжджали повз купу розкиданих могутніх валунів, що невідомо звідки з'явилися в сосновому лісі, Ейве, за своїм звичаєм, довго розглядав каміння, бурмочучи собі під ніс:

– Цікаво, цікаво!

Під кінець сентенційно кинув:\- Німеччина є архіцікавою в плані формацій терену. Шкода, що ми не залишилися на довше в Рісі.

На це Світлий відразу ж відізвався:

– А ваша світлість все говорить і говорить про цей ріс і ріс, і мені цікаво, що це за ріс?

– Ти що, не знаєш? – здивувався голландець. – Ти ж усе життя прожив в Рісі!

– Та про що ви говорите, я ж з Ньордлінґена.

– А, так, саме так. Місто Ньордлінген лежить в улоговині, так? Ти не міг не помітити, що воно оточене пагорбами, які раптово обриваються, воно знаходиться в улоговині.

– Ну, помітити я помітив, хоча ні про яку логовину не знаю. Але жто не Ріс, а діра.

– Як це - діра? – з обуренням перепитав Ейве.