Пси господні

– Ну, діра. Всі так кажуть, я так кажу, тато так каже, дядько Бжимуха теж так каже, так, навіть мама так каже, бо діра є дірою.

– Не діра, а тільки Ріс.

– Діра. А ваша світлість не знає, чи як? Діра є діра. Давним-давно, коли в Німеччині майже не було людей і тільки олені бігали по лісах, прийшли сюди два велетні. Один хотів іти на схід, інший на захід, але кожен хотів іти першим, і вони були такі великі, що не могли пройти через річку, тож один мусив пропустити іншого, бо не хотів намочити свої чоботи. Вони сперечалися і сперечалися, аж поки один з них, розлютившись, не вдарив з усієї сили по землі – і бах!, так утворилася діра.

– Це просто якась пірамідальна нісенітниця, – відповів Ейве після хвилини мовчання.

– Так воно і було, як амінь у молитві! Мама казала мені це в колисці. І дядько Холевка після горілки теж згадував про це.

– Твого ж дядька звали Бжимуха!

– Це вже інший. А що, у вашої світлості не було дядьків?

– Ріка!

Крик Інгемара, що над'їжджав з протилежного боку, перервав захопливу для обох сторін розмову.

Швед під'їхав до них риссю.

– Ріка, – повторив він.

– Ну, ріка, а що ви дивуєтеся, на Готланді немає річок? Майн називається, ви, мабуть, чули про неї.

– А ти дотепний хлопець, – пробурчав Інгемар. – Я не питаю, що це за річка, а як ми опинилися на ній?

– Ну, ми до неї дійшли, а її світлість і його світлість навіть доїхали. Пане Шенк, скажіть щось своєму колезі, бо він до мене присіпався.

– Швед має рацію, – сказав Шенк, підходячи до своїх співрозмовників. Колона завмерла. – Що ми робимо на Майні, якщо не проїхали Вюрцбург?

– Так проїхали ж. Було це десь опівдні. А потім ми повернули на захід, тому що ви справедливо хотіли їхати через ліс. Тепер настав час переправи: або в Целлінґені, якщо ми повертаємося на дорогу, або в Ґемюндені, якщо залишаємося в лісі. Але якщо ваша світлість захоче до Вюрцбурга за покупками, то можна і до Вюрцбурга, це всього кілька миль.

– Тоді веди до Гемюндена, – сказав заспокоєний Шенк і повернувся на своє місце поруч із Катаріною.

– Ти суворий до хлопа, – зауважила та, спостерігаючи за суперечкою, що спалахнула між Світлим та Іскрою. Вони сперечалися про використання бойового ціпа ("Після ціпа, пане, і не збереш нічого, – намагався переконати найманця Світлий, на що той відповів: – "Зате від ціпа легко відскочити, навіть для здорованя! А удар меча завжди точний!").

– Не суворий. Я лише обережний.

– Звідки у тебе це взялося?

– А ти як думаєш? Я вже двадцять чотири весни пережив. Все моє життя було довбаною війною.

– Моє теж. Але я думаю, що ти трохи параноїк.

– Завдяки цій параної я ще живий.

– А Краузе ні?

– Відчепися від Краузе.

Запала хвилина мовчання.

– Краузе підібрав мене зі стічної канави, коли я тікав від брауншвейзької армії, під Хьохстом. Мені було чотирнадцять років, я був молодший за тих жовторотих, що плетуться позаду. Краузе був мені... ну, може, не як батько, але все ж таки він виховав мене і допоміг вижити, коли було погано. Після десяти років в одній ганзі не так легко втратити товариша.

– Знаю.

Шенк раптом відчув себе дурнем. Він вкотре усвідомив, що дівчина щойно втратила батька, дім, більшу частину своєї родини та майно – і все це за одну ніч. Йому принаймні пощастило, що в нього не було будинку, який могли б спалити.

– Слухай, одна річ мене турбує. Звідки ти вмієш читати і писати? – запитав він, щоб змінити тему.

Катаріна несподівано почервоніла і занепокоєно озирнулася.

– А ти не збираєшся розповісти про це Ейве?

– Цього ще не хватало.

– Я сама навчилася. Тобто... я завжди вміла.

– Не зрозумів?

– Чесне слово. Ніхто ніколи не вчив мене літер, я просто знала їх змалечку; коли мені було пару років, я вже могла читати написи, навіть якщо не розумів слів.

– Еее...

– Я кажу правду. Ніхто не знає, як це сталося.

– Дивна ти дівчина.

– Але ти хороший хлопець.

Вона посміхнулася йому з висоти кінської спини.

Це трохи збентежило Шенка, тож він закінчив розмову, повернувшись в голову колони.