Пси господні

– Уяви не маю. Мій батько сказав мені не говорити про це; він знав, що станеться, якщо чутка пошириться із замку, хоча, звичайно, вона все одно поширилася. Він привів кількох лікарів і навіть пастора, але вони не допомогли. І я маю з цим жити. З цими чотирма людьми.

– Я не знаю, чи тобі від цього стане легше… Я вбив щонайменше двадцять за своє життя.

– У бою. Це інше. І цих людей просто… я їх лопнула. Мов рибні пухирі. На частини. Дві звичайні дівчини і добрий солдат, і той батрак... який теж був непоганою людиною.

– Це все справді звучить дуже дивно, – безпорадно відповів Шенк.

– Якби це було все… Пам’ятаєш, як я тобі казала, що сама навчилася читати? Не тільки. Я пам'ятаю майже все, що прочитала. Слово за слово. Тому я так добре знаю генеалогію та геральдику. Тільки іноді щось пропускаю, але рідко. Крім того, я завжди поціляю зі зброї. Завжди. Якщо тільки бачу ціль. І подібні речі.

– Які подібні?

– Ну, наприклад, мені ніколи не доводилося вчитися ні прясти, ні вишивати. Я просто робила це. Відразу ж ідеально, кращий ніж у своїх вчителів. Я виявила, що це працює з діяльністю, яка зазвичай вимагає концентрації. Ніби я можу повністю присвятити себе чомусь за командою. Сфокусувати на цьому всі свої почуття та просто зробити це. Я не знаю, як про це сказати.

– Можливо, краще і не говорити, – відповів Шенк. Він пошкодував, що почав цю розмову.

– Може бути. Я довго думала, що не так. Чому я не звичайна. Довгий час я думала, що мені просто в усьому щастить, потім, що я брудна, проклята, зіпсована. Але якщо я заплямована і проклята, а люди, які мають бути святими, поводяться так, як вони поводяться… тоді я не знаю, чи це неправильно. Я більше нічого не знаю. І я просто хочу щось зрозуміти.

Катаріна відвернулася. Дівчина здивувала найманця. Він був упевнений, що побачить дрібне обличчя, з слідами від сліз, спотворене від жаху – нічого подібного. Вона була спокійна, як скеля. Він трохи злякався.

– Ну, тоді давайте відвеземо вас до Лейдена, – сказав Шенк і скривився від того, як погано це прозвучало. – Треба відпочити. Переспати.

Щойно він сказав це, Катаріна зрозуміла, наскільки вона втомилася.

– Так, це правда, – кивнула вона. – У сусідній кімнаті є ліжко. Я ляжу там.

– Я буду спати в кріслі. Вже звик. А це найзручніше крісло, в якому я коли-небудь сидів.

Дівчина блідо посміхнулася і попрямувала до іншої кімнати.

– Дай мені знати, якщо хтось із наших з'явиться.

– Гаразд. Катаріна? – Він обернувся до неї, коли вона зачиняла двері. – Що сталося зі Стрілкою?

– Вона померла цієї зими. Від старості. Побачимося пізніше.

???

Вони спали недовго, але достатньо, щоб хоч трохи відновити сили після шаленої втечі. Цю нестачу вони сподівалися надолужити протягом ночі. Сил їм додавало й інше: коли прокинулися, то побачили, що прибули рештки їхньої гірко-веселої компанії. Сойка, Інгемар з рукою на імпровізованій перев'язі, Ганс, двоє молодих "учнів" і Ейве.

– Нам особливо нема чого розповідати, – сказав шпакуватий найманець. – У місті ми сховалися між будинками, монахи не мали часу нас шукати, вони прорвалися на міську площу і почали битися зі шведами. Потім швидко відійшли вбік і полетіли за вами. Інгемара ми підібрали недалеко від Бірштайна, на тракті.

Коли запитали про Іскру, Сойка похитав головою.

– Під час сутички він отримав удар бойовим ціпом по голові. Не було що збирати.

– Я ж вам казав! – захоплено вигукнув Світлий, але інші тільки грізно подивилися на нього.