Пси господні

Вони зайшли всередину, де панувала напівтемрява. Крім кількох скромних ліжок і стільців, в приміщенні майже нічого не було. Катаріні знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що, а точніше, хто ці дивні фігури на стіні навпроти дверей – люди, прив'язані до дощок. Один із солдатів приніс з коридору додатковий ліхтар, і вона змогла розгледіти їхні обличчя. Першим в'язнем був замурзаний чоловік з півдня із занедбаною бородою і довгим нестриженим волоссям, другим – блідий, дуже худорлявий блондин із чималими вусами. У обох був кляп у роті.

У цей момент Катаріна зрозуміла, що Шенка залишили в коридорі з двома солдатами, які його охороняли. Вона почула звуки штовханини, які швидко припинилися. Вона почала відчувати страх.

– Ви задоволені? Нарешті ти зможеш її перевірити? – запитав герцог Міліуса.

Той, не удостоївши правителя відповіді, підійшов до графині, взяв щось в руку і пробурмотів щось схоже на "зерт" або "зирт". Нічого не відбулося.

Герцог неспокійно ворухнувся.

– Спробуйте ще раз. Sopiens, – порекомендував він.

Міліус витягнув звідкись гусяче перо і, смагаючи ним по обличчю Катаріни, прохрипів. Все одно нічого не відбувалося.

– Це ж неможливо! – вигукнув герцог. – Два таких! За два дні!

– Якщо ваша високість сумнівається в моїх талантах, – зухвалим тоном відповів худорлявий чоловік, простягаючи Вільгельму перо, – нехай спробує сам.

Той взяв перо і повторив операцію. Його бурчання також нічого не дало. Вони обидва подивилися один на одного і паскудно посміхнулися.

– Що ж, пташко. Треба з тебе витягти, що ти за штучка. І в такому разі цей селюк мені більше не потрібен...

Вільгельм показав охоронцям на прив'язаного до дошки блондина.

Ті підійшли до нього, як по команді витягли кинджали і миттєво, не моргнувши, кілька разів встромили йому в груди. Хлинула кров. Катаріна коротко і дуже голосно закричала. Інший зв'язаний, той, що з бородою, почав несамовито смикатися в путах. Остання іскра смутку блиснула в широко розплющених очах заколотого чоловіка, і його голова впала на груди.

– Він дратував мене з самого початку, – прокоментував герцог, презирливо дивлячись на стікаючий кров'ю труп. – Приведіть сюди її охоронця.

Солдати ввели блідого Шенка, який ще більше зблід, побачивши жахливо заколоте, зв'язане тіло.

– Як, власне, тебе звати? – запитав Вільгельм, не звертаючи ані найменшої уваги ні на вбитого, ні на сльози, що котилися по щоках приголомшеної Катаріни.

– Гот... Готфрід Шенк, ваша високість.

– Ви відповідаєте за дівчину? Куди ви її ведете?

Найманець стиснув губи. Герцог зітхнув.

– Гаразд, давай по-іншому, я ж цивілізована людина. Скільки тобі заплатять за дівчину?

– Двісті золотих.

– Отримаєте по чотири сотні, – не вагаючись, відповів Вільгельм. – Я дам тобі офіцерський патент у своїй гвардії, можете тримати людей на моєму утриманні. Якщо служитимете мені погано, я дам вам грошей, і ми попрощаємося без жалю; якщо служитимете добре, зробите кар'єру. Так чи ні, – він очікувально подивився на найманця.

Коліна Шенка обм'якли. Найманець знову був восьмирічним злодієм, який крав яблука з прилавків, щоб не померти з голоду. Він відчував пекучу, болючу, постійну, невблаганну порожнечу в шлунку і водночас біль у животі, від якого хотілося блювати, але блювати не було чим. Слабкість і жар по всьому тілу, гнійні фурункули на шкірі, які він роздирав у хвилини слабкості, хоча потім вони пульсували жорстоким болем і дратували ніс страшним смородом. Адреналін вирував у крові, коли він вистежував кинуту в багнюку підгорілу лепішку – він ніколи не знав, чи дотягнеться до хліба раніше, ніж інший жебрак. Ненависть, що потріскувала холодним полум'ям у його потилиці, коли він дивився на жирних, не голодних вельмож, що розгулювали містом. І нестерпний біль відшмаганої спини....

Знову ніхто не питав його, чи хоче він служити в армії герцога Брауншвейзького, ніхто не питав його, чи хоче він тягнути двадцятикілограмовий аркебуз за старшим в ганзі, який бив його за найменшу провину, ніхто не питав його, чи хоче він ховатися під розбитим возом, коли навколо точилася пекельна битва, ніхто не питав його, чи хоче він вилізти з канави, де він заснув, засипаний багнюкою.