Пси господні

Спільними зусиллями їм вдалося зняти масивну балку з дверей і вийти на задній двір замку. Їм пощастило: як вона знала, саме там знаходилися коні.

– Туди, до стайні. Швидше, нас скоро шукатимуть. Як вас звати?

– Домінік.

– Катаріна.

Вони увійшли до стайні, де пахло свіжим сіном і кіньми. Охоронці не звернули на них ані найменшої уваги – мабуть, подумали, що дівчина з коханцем шукають затишного місця. Катаріна одразу помітила Світлого, який спав поруч із мулом на соломі. Вона обережно розбудила його, приклавши палець до вуст. Селянин не пискнув.

– Сідлай мула і коней. Швидше.

– А твій Шенк?

Дівчина заскреготіла зубами.

– Сідлай, – повторила вона.

– Але Шенк...

– Сідлай! Або... або я перетворю тебе на жабу!

Провідник зробив великі очі, замислився і більше не ставив жодних запитань. Він взявся сідлати гнідого жеребця, захопленого у монахів.

– Ні, не цього! Одного з герцогських.

Еркісія подивилася на тварину.

– Я десь бачив цього коня...

– Не думаю, – відповіла Катерина. – Це довга історія. Можеш пояснити мені, про що тут всім йдеться?

– З п'ятого на десяте. Я й сам не все розумію.

– Тоді сидіть тихо.

Вони мовчки чекали, поки служник надягне на сивка жіноче сідло, коли дівчина ляснула себе долонею по лобі.

– Ейве!

– Хто? – спитав Еркісія.

– Не важливо. Світлий, лети туди, розбуди когось із обслуги і пошли по Ейве. Нехай скажуть йому, що не можна гаяти ні хвилини.

Селянин слухняно вибіг зі стайні, а вони почали сідлати ще двох коней. Коли вони застібнули ремішкі другого з них, Катаріна порушила тишу.

– Той, кого зарізали... Це був ваш товариш?

– Так.

– Мені дуже шкода.

– Мені теж. Хоча ми були не дуже добре знайомі. А цей найманець... той, що так грубо з пані обійшовся... він хтось важливий?

Катаріна сумно посміхнулася. Їй здавалося, що вона з Шенком подружилася. На якусь мить їй навіть здалося, що це більше, ніж дружба. Але тієї ж миті їй спало на думку, що те, що сталося, зовсім не було зрадою. Зрадити можна лише того, хто довіряє. А вони були просто двома сиротами війни, яких незбагненним поворотом доля звела разом. Але вона знала, що ніколи цього не забуде. І не пробачить.

– Ні. Якщо подумати, то ні.

Вони обмінялися сумними, розуміючими поглядами через спину коня.

Коли Світлий нарешті привів нічого не розуміючого, сонного, з підошвою, що клацала, Ейве, вони одразу ж скочили на коней. І вчасно – від подій у казармі минуло кілька хвилин, у вікнах замку спалахувало все більше вогнів, напевно, їх уже почали шукати. Катаріна очікувала перешкод, але не таких, з якими вони зіткнулися.

На головному подвір'ї перед ними з'явилася Бланшфлер фон Барбі, одягнена в дорогу, разом з двома сонними слугами і пажем з вузлами. Почервоніла, захекана, з розкуйовдженим буревієм білявого волосся, дівчина стала на їхньому шляху.

– Нізащо! Я не залишуся! Їду з вами! – Вона вчепилася в сідло Катерини. – Я бачила, як ти тікала до стайні! Ти ж не поїдеш без мене!

– Заспокойся, дівчино! – буркнула Катерина. – Нікуди ти не їдеш. Ми не їдемо до Лотарингії. Ми не їдемо до Цвайбрюкена!

– Мені все одно! Я не хочу тут залишатися! Візьміть мене з собою!

– Тоді наздоганяй! – крикнула роздратована не на жарт Катаріна і вдарила сивка п'ятами, залишаючи розлючену і розчаровану шляхтянку позаду.

???

Шенк побіг до покоїв дівчини. Він хотів створити враження, нібито шукає її, але насправді йому зовсім не хотілося її знаходити. Хоча він так багато міг би для неї зробити. Він знав, що вона не настільки дурна, щоб повернутися нагору. Він безглуздо тинявся біля кімнат, призначених для неї, і повернувся на нижні поверхи замку, щоб знайти герцога, під команду якого тільки що віддався. Він знайшов лише капрала, який разом з охоронцями прочісував замок, що робили, до речі, абсолютно безглуздо, оскільки почали з верхнього поверху. Полковник привів його до Вільгельма, який саме віддавав накази групі офіцерів у передпокої, мнучи в руці згорток пергаменту з великою печаткою. Шенк упізнав на ній шведську корону з левами, знак Густава Адольфа. Коли він коротко, по-солдатськи, доповів про свої удавані пошуки, Вільгельм вибухнув зовсім не по-герцогськи:

– Диявол послав би все це під три чорти! Що за бордель! Гейзо, що ти досі тут робиш? Сурми тривогу! Через годину виходимо!

– А як же...

– До біса їх! Ти мені потрібен в іншому місці! А як там Міліус?

– Він виживе. Але не думаю, що зможе бачити.