Пси господні

– Навіть ви, пані, не можете собі уявити, яка я щаслива! Мій батько, зауважте, хотів видати мене заміж за свого полковника! Хлопа, такого потворного, що аж зуби боліли, а його ноги від коня були такі криві, що якби він сів на колоду, то міг би гребти ними, як качка. І звали його Вілі фон Брамберг, і всі називали його Вілі, а не Вільгельм, щоб не засмучувати герцога, бо герцог, коли чув "Вільгельм", думав, що річ про нього, але говорили про іншого, тож Вілі. А одного разу він приніс мені вірш, і виявилося, що це був вірш придворного писаки, який вписав моє ім'я у відведене місце, а це я знала, бо напередодні писарчук також намагався підбивати до мене клинця тим самим віршем.... Зізнаюся, мені трохи шкода двору в Цвайбрюкені, бо він і світський, і цікавий, але, мабуть, Нідерланди і краще, подалі від війни, та й титули менше важать... Бо я нічого не маю проти городян і міщан, якщо вони не хамські. А крім того, ніяких католиків! І, можливо, навіть до двору Оранських вдастся достукатися... З вами, я думаю, мало неможливих речей....

Катаріна не коментувала це. Вона замислилася.

???

Шенк, як звик в останні дні, кляв на чому світ стоїть. Спочатку з'ясувалося, що двом шмаркачам, яких він тягнув за собою з самого Тальфінгена, ганза перестала подобатися, і вони залишилися в Бірштайні. Таким чином, його загін зменшився до ганебних розмірів – чотирьох хлопів, включаючи його самого, в тому числі одного пораненого. При цьому, драгуни Вільгельма не мали ані найменшого бажання слухати його команди – аж поки Шенку не довелося дати унтер-офіцерові по пиці. А тепер вони обрали неправильний маршрут і замість того, щоб прямувати на захід, йшли прямо на північ, куди Катаріна навряд чи поїде. Шенк не хотів зараз повертати наосліп, але знав, що рано чи пізно доведеться.

Йому пощастило. Близько полудня він почув позаду себе тупіт коня, що мчав галопом. На мить він подумав, що це один зі спішних розвідувальних загонів Вільгельма, але кінь був один. Він без труднощів упізнав вершника: це був той самий бородатий чоловік, який влаштував різанину в казармах Бірштайна. Шенк і його підлеглі заступили йому дорогу.

– Прррр... – Чоловік зупинився. Не наближався. – Шановний найманцю, ми вже вдруге зустрічаємося, – промовив він чистісінькою німецькою мовою.

– Будемо сподіватися, що востаннє, – відповів Шенк. – Ти втік з дівчиною? Де вона?

Еркісія вагався зовсім недовго. Дівчина була йому ні до чого, оскільки її опір до прецизій, вочевидь, був не такою вже й рідкістю, як він вважав раніше, до того ж він щиро побоювався за її здоров'я і життя на переповнених військовими дорогах, а крім того, він не міг дозволити собі зараз клопоту з проїздом.

– По битому тракті на Гізен, близько двох годин їзди попереду. Вона їде повільно. Треба повернути до перехрестя і там повернути праворуч.

Шенк зміряв його підозрілим поглядом. Він не знав, бреше бородань чи ні, але йому нічого не залишалося, як повірити. Тим більше, що він не мав ані найменшого бажання встрявати в бійку з людиною, яка на його очах спалила одного і випотрошила іншого, навіть не доторкнувшись до них.

– Їдь, – сказав він.

Бородань кивнув і рушив уперед. Загін розвернув коней і поскакав у зворотному напрямку.

На привалі загін Шенка зустрічав все більше і більше солдатів герцога, які прямували в протилежному напрямку, але це були лише незначні загони. Однак, коли вони дійшли до розвилки, про яку їм говорив бородань, перед їхніми очима з'явилася величезна колона війська.

– Шведи! – вигукнув здивований Шенк, дивлячись на шеренгу мушкетерів, що велично марширувала під лазурними прапорами. Барабанщики відбивали рівний ритм, з тисяч горлянок лилася та сама військова пісня. – Звідки вони взялися?!

– Невже ви не розумієте? Густав Адольф обійшов Бірштайн з півдня і об'єднався з Вільгельмом! – відповів Сойка, перекрикуючи шум. – Валленштайн чекає на нього з північного сходу, а він іде з південного заходу. З півночі, напевно, йдуть саксонці. Мудрий, хоробрий пан, воєнне мистецтво знає!

– Як ми тепер прорвемося?

– Ніяк. Принаймні, не по дорозі.