Пси господні

– Герцог Вільгельм Гессенський зробив йому пропозицію, щедрішу за ту, яку він отримав від вашого університету. І він прийняв її. Була сутичка, і я втекла ось з ним . – Вона плюнула в той бік, куди пішов домініканець. – Ми повинні рухатися якомога швидше, нас можуть переслідувати.

– Я згоден з цим. І дозвольте мені сказати вам, що ця подорож занадто довга і повна пригод. Я не створений для таких речей.

– Як далеко звідси до Лейдена?

– Важко сказати. Гадаю...

– Як це: до Лейдена? – нахабно втрутився в розмову Світлий. – Мав же бути Кельн! Я не поїду з Німеччини! Пані, змилуйтеся над бідним селянином, я без батьківщини як хліба, я зів'яну, як тільки ступлю за кордон! Не знаю, що тут відбувається, і не хочу знати, мені на це начхати! І я страшенно боюся твого Шенка, тож відпустіть мене додому.

Хлопець опустився перед Катаріною на коліна, склавши руки, наче для молитві.

– Заспокойся! Шенк тобі нічого не зробить, бо його тут немає.

Графиня задумалася.

– Скільки від Кельна до Лейдена?

– Звідки я знаю? Я ніколи раніше не їздив далі, ніж до Гессена. Але це не може бути далеко, бо єпископство межує з Нідерландами.

– Давай укладемо угоду. Ми дамо тобі золотого. Ейве, у вас знайдеться? Ми дамо тобі золоту монету, а ти відведеш нас до Кельна. А тоді ти зможеш повернутися додому.

Селянин на мить замислився, але видіння того, як він отримає цілий гульден, мабуть, подіяло на його уяву. Він кивнув з нетерпінням, аж у нього затремтіли брови.

– Та хай йому грець! Гроші є гроші. Тато ще й похвалить мене за голову на плечах, якщо я привезу решту. Але мушу вам сказати, що той бородатий, який від'їхав, мав рацію. Йти зараз на захід – це авантюра. Якщо це взагалі можливо, то треба робити це негайно, поки армії не зіткнулися, бо якщо ми потрапимо в бій, то від нас залишиться тільки дим, ми просто потрапимо до солдатів, а і тоді буде привіт. А ще я вам скажу, що поруч з армією взагалі недобре перебувати, тому що голови у гультяїв гарячі, і ніколи не знаєш, що їм спаде на думку, якщо вони побачать цивільну особу. І ліси не допомагають, бо розвідувальні загони часто і по лісах їздять. Риссю на північний захід і молитися, це єдиний шанс.

– В даному випадку не будемо втрачати час. Поїхали.

Вони сіли на коней і поїхали. Не проїхали й милі, як почули позаду себе стукіт копит.

Катаріна ледве повірила своїм очам. Це була Бланшфлер. На гнідому коні. Мужня, у безглуздо розірваній сукні, ледве дістаючи ногами до стремен. Її паж, навантажений саквами та згортками, намагався не відставати від неї. Жеребець білявки сповільнив хід, об'їхав їх і став поруч із сивком Катаріни. Фон Барбі дивилася на неї з високо піднятою головою і гордим блиском в очах.

– Наздогнала.

– Ти збожеволіла? – Катаріна підвищила голос після хвилинного мовчання. – Що ти тут робиш? Повертайся до замку!

– Нізащо! Вдруге погнати себе не дам. Ви сказали: "Наздожени мене". Я так і зробила. Я їду з вами.

– Думаю, ви погано почули, панночко. Повертайся до батька, там безпечно. Т не знаєш, про що просиш.

Бланшфлер почервоніла.

– Знаю, і прошу лише про одне – дати мені шанс вибратися з цієї діри! Я вже чотири роки чекаю, щоб мене звідти витягли! Я не збираюся бути старою дівою на утриманні у герцога, що ходить під себе!

– Але ми не їдемо на будь-який двір. Ми навіть не поїдемо до Німеччини. Ми їдемо в Голландію!

– Тим краще!

– Де ти взагалі навчилася їздити верхи?

– Мій батько – генерал кавалерії. – Фон Барбі знизала плечима. – А солдати часто нудьгують. То як воно буде?

– Пані Катаріна, – втрутився Ейве. – Якщо jonge dame Бланшфлер так хоче поїхати з нами і не буде для нас тягарем, я не бачу, чому ми повинні їй забороняти. Тим паче, що одна жінка верхи – велика рідкість, а дві – це вже дивацтво, а диваків рідше зупиняють на дорогах.

Катаріна кинула погляд на вченого і зім'яла прокляття на вустах. Бланшфлер чекала.

– Гроші в тебе є?

– Трохи є.

– Ну, добре. Але без пажа.

Блондинка завищала від радості і заплескала в долоні.

– Отто, ти чув пані! Мости сакви на Вейлантифа, і миттю до Бірштайну!

– Але пані...

– Жодних дискусій, забирайтеся геть з моїх очей.

Перевантаження було недовгим. Коли вони рушили, Бланшфлер скинула маску витривалої амазонки і знову стала тією вертихвісткою, якою була на бенкеті двох Вільгельмів.