Пси господні

– Трясця твоїй матері. А тепер геть з моїх очей! – Генерал поспішно втік. – Щодо тебе, найманцю, – звернувся герцог до Шенка. – Наша угода неминуче втрачає силу, оскільки дівчини більше немає. Але ти будеш мені корисний. Візьми своїх людей і десять моїх драгунів. Дальвіг! Чуєш? Дай йому загін. Візьми солдат і схопи її. Зароби гроші, які я тобі обіцяв. А якщо знайдеш ченця, вбий його.

– Якого ченця? – перепитав спантеличений найманець.

Герцог не мав часу на роздуми, тому лише смутно усвідомлював, що він чи не єдина людина, яка може зрозуміти, що насправді сталося в казармах Бірштайна.

– Неважливо. Їдьте. Нас знайдете без проблем, в Німеччині про нас буде голосно.

Шенк кивнув головою. Низенький полковник, на якого гаркнув герцог, миттєво видав йому папірець із завданням. Не зволікаючи, найманець попрямував до кімнат своїх хлопців, щоб змінити парадне вбрання на щось зручніше, а також розбудити підлеглих і ввести їх у курс справи. Він не особливо переймався тим, як вони відреагують. Власне, йому вони були вже ні до чого потрібні.

Коли він закінчив свою доповідь, запанувала незручна тиша.

– Шкода, – пробурмотів Інгемар. – Вона мені подобалася. Що до голландця, то сподіваюся, вони з ним знайдуть спільну мову.

– В одному я мушу віддати вам належне, – звернувся до командира Сойка Лоренц. – Ти ще гірший сучий син, ніж Краузе.

Шенк нічого не відповів.

– Прийми це як комплімент, – додав шпакуватий найманець.

РОЗДІЛ XII

Лише коли вони проїхали більшу частину шляху за місто, Катаріна зітхнула з полегшенням. Коли ненадовго зупинилися біля струмка, щоб напоїти коней, Еркісія скористався нагодою почати розмову.

– Де ми, власне, знаходимося?

– Ми щойно виїхали з чудового містечка Бірштайн в Ізенбурзі, – відповіла дівчина, погладжуючи сивка по шиї.

– І куди ми їдемо?

Катаріна відповіла не одразу. Вона присіла біля струмка, замочивши край своєї багато прикрашеної атласної сукні, зачерпнула води в руки, напилася, витерла зап'ястям рот. Вона не мала підстав нікому довіряти.

– Куди ти йдеш, я не знаю. А куди ми їдемо, тобі навряд чи має бути цікаво. Ми прямуємо на північний захід.

– Поганий напрямок.

– Так само, як і в будь-який інший.

– Ні, поганий, – наполягав іспанець. – Пані ж бачила, що відбувалося під містом. Військо Вільгельма згортало намети, готувалося до походу, вони, мабуть, уже в дорозі. Це означає, що Валленштейн також неподалік. Незабаром тут все заполонять розвідувальні загони та свавільні банди, рано чи пізно ви натрапите на одну з них. Вам треба йти на південь, оминаючи місто.

– Дорога вільна. – Катаріна махнула рукою.

– Не хочу здатися грубим, але я все ж більш досвідчений в цих справах. Пропоную пані рушити в тому напрямку, який я вибрав.

Дівчина заперечила.

– Ще один, який хоче, щоб я йшла в тому напрямку, в якому він хоче. Куди цього разу? До Гейдельберга? В Берлін? Можливо, в Константинополь?

– Майнц.

– Якого біса мені їхати в Майнц?

– Я надам вам притулок у моїх братів.

– Братів?

– Братів. Я домініканець.

Катаріна повільно підвелася і повернулася до нього з обличчям, яке раптом стало твердим.

– Домініканець?

– Саме так. Моє повне ім'я Домінік Ібаньєс де Еркісія. Я – ординарій ордену. І впевнений, що в нашому монастирі в Майнці ви знайдете притулок, якого, очевидно, потребуєте.

– Я так не вважаю, – дуже повільно промовила дівчина. Не думаю, що маю найменше бажання мати з вами щось спільне. Гадаю, тобі треба йти своєю дорогою. І негайно.

– Я заклинаю...

– Будь ласка, не заклинай. Будь ласка, йди геть. Це моє бажання.

Еркісія подивився на сонце. Було близько дев'ятої ранку. За кілька годин він має бути в місці, зазначеному в отриманих vocans. Він знизав плечима.

– Ви знаєте, в якій стороні Гербштайн?

– Як кулаком прямо в пику на північ, – втрутився Світлий.

– Як далеко?

– О третій годині будете на місці.

Ченцеві не потрібно було більше ніякої інформації. Він скочив на коня і поїхав, переконавшись, що сонце знаходиться праворуч від нього. Катаріна зітхнула з полегшенням. Вона боялася другого Тіленхайма.

Ейве, який досі сидів, на диво, тихо, вирішив заговорити.

– Пані Катаріна. Чи можу я попросити вас надати якісь пояснення? – безпорадно запитав він. – Я вже нічого не розумію. Відчуваю себе вівцею.

– Так. Так, звичайно, пане бакалавр. – Катаріна зітхнула. – Вибачте мені, будь ласка. Не було часу. Так от, ваша величність Шенк, начальник вашого ескорту, продав нас за тридцять срібняків.

– Що ви маєте на увазі?