Пси господні

– А якщо я не хочу говорити з герцогом?

– Його високість наполягає. Передати відмову?

Катаріна глянула на Шенка. Той ледь помітно похитав головою. Вона зрозуміла – вони не хотіли привертати до себе увагу, а відмова герцогу неодмінно підігріє інтерес.

– Добре. Тоді ходімо, але благородний Шенк піде з нами.

Мажордом кивнув.

– Як ваша світлість бажає, – вклонився він.

Вони рушили коридорами замку до гостьових покоїв, красивішими за які були лише герцогські. Коли вони прибули, мажордом знову низько вклонився і відчинив перед Катаріною позолочені двері.

Покої були просторими і затишними, в каміні горів вогонь, відблиски якого грали на зелених стінах і нечисленних золотих орнаментах. Освітлення доповнювалося сяйвом багатьох свічок, встановлених у канделябрах, що робило кімнату абсолютно світлою, хоча за вікнами було вже темно. Виблискувала дубова підлога. На одному з великих крісел біля каміна сидів герцог, потягуючи вино з кришталевого келиха. Побачивши дівчину, він підвівся, глибоко вклонився і показав на інше крісло. Вона зробила кніксен. Шенка він проігнорував. Роздратований найманець став під дверима.

Катаріна сіла. Вона дивилася на герцога, чекаючи, що той почне розмову. Він виглядав відпочилим і свіжим. Його іспанська борідка блищала від помади, а в очах світилася щира доброта. До того ж, він був досить вродливим. Трохи підбадьорена цим видовищем, графиня продовжувала чекати. Не дочекалася. Принц смакував вино. Паж також подав кубок і їй.

– Ваша високість хотіли мене бачити? – не витримала Катаріна.

– Так, так, – пробурмотів герцог, здивовано дивлячись на неї, наче забув, що вона тут. – Ви пробачте мені... Військові справи поглинають мене більше, ніж хотілося б. Я займаю важливу посаду в протестантській коаліції, і у мене багато справ на голові.

Він замовк, наче очікував виразу захоплення.

Катаріна не подала жодного знаку. Вона ввічливо сиділа, склавши руки перед собою.

Герцог збентежено відкашлявся.

– Ну, так. Пані, мабуть, здогадуєтесь, навіщо я вас покликав. Справа у дурості мого алхіміка. Я хотів вибачитися.

– Я зовсім не серджуся. Розумію, що обставини іноді вимагають розважити компанію. Цього разу за мій рахунок. Таке буває.

– Цей туман, – продовжував герцог, ніби не помітивши її сарказму, – не був звичайним туманом. Ви коли-небудь бачили таку штуку?

– Звісно, що ні. Я з півдня, він дуже відсталий....

– Її придумали, уявіть собі, в Римі, під егідою престолу Петра. Католики називають це praeciosum agnoscem[31]. Вам це про щось говорить?

– Я вперше чую про це.

Повіки Катаріни навіть не здригнулися, хоча вона міцніше стиснула долоню іншою рукою.

Герцог замислився.

– Куди пані їде? Від мажордома я знаю, що ви втратили батька в битві на півдні.

– Якщо це можна назвати битвою. На наш замок напала ганза найманців. Я ж їду до Релінгера в Лотарингії, до родини моєї матері. Сподіваюся знайти там притулок від війни.

– У Лотарингії? Враховуючи останні плітки з Франції та дії герцогів Водемон, Лотарингія недовго залишиться мирною.

– Я не знайома з політикою.

– Очевидно, що вона не належить до сфери жіночих інтересів. Хоча, ха, якби ви зустріли мою дружину! Так чи інакше, повертаючись до теми, я хотів би запропонувати вам гостинність у Касселі. Це набагато ближче, ніж Лотарингія, і я гарантую, що це не менш безпечно. При моєму дворі ви знайдете мир, дружбу і, можливо, навіть любов. Ви перебуватимете під пильною опікою.

Катаріні стало жарко – і не від вогню, що виривався з каміна. Пропозиція була вирішенням усіх її проблем. Їй запропонували зупинитися при безпечному протестантському дворі, де її приймуть з почестями і де вона зможе спокійно чекати, поки хтось із братів або інших родичів знайде її. Вона знала, що облога Касселя малоймовірна; навпаки, габсбурзька коаліція не мала достатньо сил, щоб довго тримати в облозі одну з найбільших протестантських твердинь. Не кажучи вже про те, що для неї це був аванс! Від доньки місцевого вюртемберзького пана до придворної дами ландграфа, союзника Густава Адольфа! Вона б опинилася в місці, де вистачило б на всі запитання і на всі відповіді.

За винятком того єдиного, яке її хвилювало.

– Для мене пропозиція вашої високості є великою честю, – сказала вона, ретельно зважуючи слова, ніби кожне з них було шматком свинцю, – але що я зробила, щоб заслужити таку щедрість?