Руйнівниця фортець

–  ...і хотів би отримати з цього прибуток. Отже, якщо ти запитуєш, чи вірю я йому, то так, вірю, що є книга, і що він дійсно вважає її неймовірно важливою. Чи так це насправді є предметом суперечок. Однак мене турбує його таємничість, коли мова заходить про те, звідки він узявся. Чому він так до тебе причепився?

– Якщо ви вже натякаєте на шахрайство, – втрутилася раніше мовчазна і нудьгуюча Бланшфлер, – то візьміть до уваги й те, що Ельзевіри – дійсно відомі видавці, і вони справді дбають про свою репутацію ретельних, солідних людей. У Нідерландах від цієї думки багато залежить.

– Потрібно визнати, що все це виглядає дуже підозріло. Особливо те, що він сказав про Ковпак, — вголос роздумувала Катаріна.

– Мені теж. Я часто задавався питанням, як це насправді було створено. Якщо до рук Андреае потрапив неймовірно потужний магічний артефакт, це багато що пояснює. Я не думаю, що хтось міг би створити щось подібне без якогось доповнення.

– То що нам з усім цим робити?

– Нічого.

– Але ви щойно сказали…

– Ви самі чули. Книга знаходиться всередині Ковпака. Ми не можемо увійти в нього, а навіть якщо й увійдемо, то не зможемо вийти. Ми уяви не маємо, що в ній і для чого вона призначена, і навіть не знаємо, чи зможемо її прочитати. Все, що нам повідомив Ельзевір, є цікавою, цінною інформацією, але абсолютно марною в нашій поточній ситуації. Давайте відмітимо це собі та приступимо до кампанії, наразі все залежить від неї.

– Мабуть, ти маєш рацію, – похмуро сказала Катаріна. Її уяву розбудило видіння книги, яка несе для неї якесь знання. Іноді їй здавалося, що вона досягає стіни, за якою більше немає знань. Це було надзвичайно прикро, бо дівчина інтуїтивно відчувала, що навіть близько не підійшла до справжньої межі пізнання.

– Пора лягати спати, – запропонував Еркісія. – Завтра встаємо на світанку.

Дівчата кивнули та розійшлися по своїх кімнатах. Катаріна переодягнулася в нічну сорочку й залізла в міцне німецьке ліжко з балдахіном, яке їй сподобалося на самому початку їхнього перебування в Лютетсбурзі. На стіні її кімнати висів маленький убогий портрет хлопчика, що наводило на думку, що це могла бути його кімната. Вона знала, що це син Іннхаузена, який жив у Швеції з матір’ю та сестрою, де служив в армії Густава Адольфа і нещодавно одружився. Кожного разу, коли вона дивилася на портрет, вона нагадувала собі, що одного дня хлопець повернеться до свого родового замку й знайде його порожнім. Незважаючи на те, що це не вона вбила Іннхаузена, Катаріна часто відчувала провину за це – вони просто закололи чийогось батька і чоловіка і силою забрали його дім. Те, що він був першокласним сучим сином, який вчинив набагато гірші вчинки, мало що міняло.

Дівчина відчула пекучий сором. Вона перевернулася, намагаючись не думати про це. Було відчуття, що ліжко перетворюється на скляну вітрину, в якій вона опинилася в пастці. Крихкі стіни оточували її з усіх боків, і вона знала, що вони не розіб'ються, навіть якщо вона в них вдариться. Замок перестав видавати характерні нічні звуки: не звучав стукіт колатал нічних сторожів і шелест вітру за стінами. Настала мертва тиша.

Катаріна не витримала, тому скочила на ноги та кілька разів пройшлася кімнатою. Їй знадобився деякий час, щоб заспокоїтися настільки, щоб повернутися в ліжко, але вона все ще не могла заснути.

Цього разу її охопило хвилювання при думці про дорогу до Тальфінгену. Вона вже пройшла її один раз, але цього разу була небезпечним, вченим етеромантом на чолі досить великої армії, неймовірно багатим, оточеним друзями та союзниками. Вона посміхалася в подушку, думаючи, що нарешті приєднається до великої гри, якою була Священна Римська імперія німецької нації. І лише десь у глибині пам’яті було застереження Еркісії: "А може, краще створити власні правила?".

Вона нарешті заснула після довгого часу крутіння, думаючи, що перед від'їздом праву передню підкову Сивка потрібно замінити.

Розділ III

Шенк і ще двоє інших братів сиділи в кущах біля річки. Світало, було досить прохолодно, але з півдня вже наступала весна – на гілочках ліщини, в якій вони ховалися, з’являлися перші бруньки. Один із розенкрейцерів тупо дивився в простір, а інший колупався в носі. Шенк мовчав, оглядаючи маленьку піщану латку на березі річки, на яку вони мали чудовий вид. Розенкрейцери терпляче чекали.

Нарешті, приблизно через годину після світанку, за двадцять кроків від них з’явився селянин — звичайний рудий селянин, нічим не примітний, одягнений у статутний широкий сукман. Він висунув голову з-за дерева й уважно озирнувся. Шенк рефлекторно зіщулився, але між густими гілками їх ніяк не було видно. Хам нічого не помітив, тому вийшов з-за дерев і підійшов до пасток, поставлених над водою. Він посміхнувся, побачивши спійманого зайця, і почав відрізати пастку від дерева, до якого та була прив’язана.