Руйнівниця фортець

– Що, думаєш, домініканці приймуть мене до себе знову? - запитав він глузливо і похмуро. – Заспокойся, Катаріно. Для ордену я вже спалений, і потроху починаю дивуватися, чи не завжди був таким.

- Що це означає?

– Якщо думати про це чесно, а лише зараз можу змусити себе це зробити, я ніколи особливо не турбувався про харизму, а відтоді, як орден став войовничим, власне, й зовсім. Домініканці люблять вдавати, нібито все, що вони роблять, є святим служінням, але я починаю в цьому серйозно сумніватися. Я зробив багато гидких речей в ім’я Бога, і зовсім не впевнений, що Богу це сподобалося. І тому я не тільки залишився ні з чим, але й все моє життя встало під питанням. Ти, напевно, здогадуєшся, що це не впливає позитивно на моє самопочуття.

– Звичайно, – зніяковіло пробурмотіла дівчина.

– Все одно, – випростався він, – не переживай за мене, якось пораджу. Мені просто потрібно знайти для себе нове місце. Ну, і відійти від цього бардаку, який змушує мене відчувати меланхолію. А поки ми в ньому, давай привітаємося з Карлом. Він, мабуть, уже в замку, а якщо ні, то скоро буде.

Вона кивнула, як хороша учениця, і піднялася з місця. Вони пройшли крізь бічні двері в стіні та піднялися на перший поверх споруди. Минули лицарську залу й дійшли до вітальні, де, власне, Карл Людвіг сидів, відкинувшись у глибокому кріслі, і з похмурим виразом на обличчі пив вино. Наявність армії, очевидно, не сприяла його моральному духу, бо він виглядав ще більш сумним, ніж зазвичай. Руперт стояв біля нього, поклавши руку на руків'я меча, розмовляючи з одним із здоровенних чоловіків, яких Катаріна коли-небудь бачила.

– Катаріна, Домінік! Привіт! – на мить засяяв Карл, підскочивши зі стільця. – Я скучив за вами! Дозвольте представити вам, — він показав на велетня, який його супроводжував, — лорда Вільяма Крейвена, першого графа Крейвена, командира мого шотландського полку.

Ерл Крейвен, який мав, мабуть, за два метри на зріст і ширший у плечах, ніж обидва герцоги разом узяті, низько вклонився, так що його довге темне волосся майже замело землю. У нього було кругле обличчя й важкі повіки, що замикалися над видатним носом, і тонкі губи. Він був одягнений у оксидований, пластинчастий обладунок і кірасу з гербом свого роду, що особливо вразило Катаріну. Дивлячись на цього чоловіка, вона з абсолютною ясністю усвідомила, що вони йдуть на війну.

– Вітаємо, пане графе, – чемно привітала вона шотландця. – Для мене велика честь познайомитися з вами, тим більше, що ви прибули з такої далечини.

Генерал запитально глянув на Карла, який переклав привітання Катаріни англійською мовою. Дівчина була трохи збентежена, бо не думала, що чоловік може не говорити німецькою, але ніхто цього не помітив.

– Чого ти такий похмурий? – з підозрою у голосі спитала вона герцога. Перш той встиг відповісти, вона почула позаду себе кашель. Вона обернулася й побачила фон Найбор, яка сиділа у кріслі біля дверей.

– Що ти тут робиш? – буркнула графиня.

– Якщо ти вважаєш, що я потрапила в цю глухомань з власної волі, то помиляєшся, – холодно відповіла красива блондинка. – Мене послали, мабуть, заради старих добрих часів, за наказом Генріха Оранського, який з невідомих мені причин більше зацікавлений у вашій кампанії, ніж у власній.

Катаріна, почувши це, злегка почервоніла.

– Я повинна надати вам, гмм, всю можливу розвідувальну допомогу, – продовжила фон Найбор. – А герцог такий похмурий, тому ви зіпсували всю справу.

– Не зрозуміла? Як це?

– Ви були надто гучні, і баварці винюхали проблеми. Вони зайняли порожні фортеці в Рейнській області та значно посилили решту.

Катаріна запитально подивилася на Карла та Руперта.

– Наші предки досить серйозно ставилися до того, що Пфальц знаходиться саме на шляху маршу військ із Франції до Австрії і навпаки. Вони побудували багато замків. Навіть дуже багато. Насправді, з нашої нинішньої точки зору, занадто багато, — пояснив Руперт, кривлячись від відрази. – Габсбургам знадобилося шість років, щоб узяти їх усі.

– Посилені гарнізони означають облогу, – продовжив пояснювати Карл. – Для облоги потрібно багато піхоти, машин, артилерії, інженерів і великих припасів, а ми не маємо нічого з цього. Ми, скоріше, розрахували на швидкий захват Гейдельбергу зненацька.

– І зараз бажаєте відступити? - занепокоїлася дівчина.

– Це ж чому? Якби ми зараз не зайшли вглиб Німеччини, ми б розлютили половину Європи з кардиналом Ришельє та шведами на чолі. А ці останні й так не дуже раді, бо за зиму я отримав чотири чи п’ять листів від Оксеншерни, в яких він погрожує мені пальцем. Навчаючи етеромантів, ми, здається, зачепили їхню чулу струнку; їм явно подобається мати монополію на цей спосіб воювати. Тим не менш, я оптиміст. Інформація, яку ми отримали від французів, не збігається з тим, що стверджує пані фон Найбор, яка тут знаходиться. За їх словами, Гейдельберг стоїть майже в руїнах, його захищає лише жменька баварських найманців. Якщо правда знаходиться десь посередині, ми зможемо взяти його штурмом.

– І справді, – кисло вставила фон Найбор, – ти віриш кардиналу Ришельє більше, ніж мені?