Руйнівниця фортець

Клаус не коментував це. Він подивився на селян, які розгубилися і якусь мить не могли вирішити, кому говорити. Нарешті заговорив старший, все ще чорноволосий, але з явними слідами сивини у вусах.

– Йоган, пане. Так, у нас простіша справа, менше юристики, біди більше. Бо в нас вже біда. Нема торгівлі, не пливуть човни по Майну, а рік був неврожайний і їсти нема чого. Люди по селах уже березову кору та гілля жують, а діти пухнуть з голоду. Твої побратими час від часу приходять і вимагають: давай їжу, а якщо ні - то в диби. А як ми можемо віддавати, якщо самі цього не маємо? Ми знаємо, як воно є, і не нарікаємо, але буде весна, озимі зійдуть, тож покірно просимо, дайте місяць спокою та любові, а ми хоч дітей нагодуємо.

Поки він говорив, другий селянин енергійно кивав головою на підтвердження цих слів.

Клаус нахмурився і замислився. Однак він не встиг дати адекватну відповідь, тому що позаду них, з боку міста, зчинився легкий галас і над головами зібраних розенкрейцерів вони побачили професора Андреае, який їхав до них на низенькому коні.

– Що тут відбувається? – Перший Посланець насупився, невдоволено ворухнувши підборіддям. – Клаус, що це за натовп?

– Професоре, – вклонився командир Шенка. – Біля воріт зібрався натовп. Ось його представники. Присутній тут барон Лейбіх хотів поскаржитися на деякі розпорядження братства, а його селяни голодують.

– Ну, і що робити, якщо вони голодують?– роздратовано сказав Андреае, довго дивлячись на сільських старост. Він зіскочив з коня і підійшов до прохачів. – Це ж, очевидно, що місто не може виробляти їжу, тому ми повинні її у вас забирати, як ви цього не розумієте?

– Ми все розуміємо! – кричали селяни, кланяючись у пояс. – Тільки, брати б трохи менше... Діти голодують...

– А ну геть звідсіля! Того ще не хватало, щоб селяни вирішували, кому в Царстві Божому голодувати, а кому бути ситим! Якщо ваші діти голодують, то треба було перестати розмножуватися, або відправити їх до нас на навчання, а не скиглити і пердіти під ніс.

Йоган та Матьяс стояли, смиренно схиливши голови, але Шенк бачив, що їхні руки стискаються в кулаки в безсенсовному акті непокори. Від цієї кричущої несправедливості у Матьяса аж почервоніли вуха, але професор, здавалося, не помічав цього. Найманець же з непідробним інтересом спостерігав за сценою. Він знав, що в князівстві не все так добре, як хотілося б Першому Посланцю. Революційні зміни в звичаях, законодавстві та політичному устрої, які нібито були необхідні для запровадження Шостої Епохи, викликали опір. Окрім таких дрібниць, як браконьєрство, багато мешканців Вюрцбурга та інших земель, що входили до Ковпака, не хотіли, щоб звичаї, які довго панували, були перегорнуті з ніг на голову. Це було джерелом активного опору, на щастя, обмеженого кількома групами партизанів, очолюваних дворянами, у яких відібрали їхні маєтки, і які складалися переважно з дезертирів братства та ремісників, які втратили свої майстерні.

Набагато більшою проблемою, однак, був пасивний опір, який чинили переважно селяни та більш покірна шляхта. Вдень вони намагалися триматися подалі від братства, але в так званий "міжчас" від нього ховали дітей, забороняли використовувати магію на фермах, накази Андреае ігнорували і чинили різноманітні перешкоди, тишком-нишком підкладаючи колоди під ноги його підлеглим. Чим довше тривала голодна зима, тим більше зростали обидва види опору. Однак поки що відкритих дій проти братства не було.

Тим часом професор звернувся до Лейбіха, який виклав свою справу майже такими ж словами, як і раніше. Цього разу почервонів від злості Андреае.

– Що пан собі уявляє? Ми представники волі Божої! Якщо я кажу, що селяни мають бути в цьому селі, а не в іншому, то вони там мають бути, і в мене є на це свої причини.

– Ну, – барон гордо підвів голову, – я, з діда-прадіда барон у Віпфельді, теж є ним з божеського надання і не бачу жодної причини, чому ваші божественні укази мають бути більш божественними за мої.

– Лайно там, а не божеське надання!– люто вигукнув професор. – Мені байдуже, скільки баронів раніше трахали своїх баронес, щоб народився ти, нероба! Як Бога люблю, одного разу я розгоню вас на чотири сторони!

Усі присутні, до яких дійшли ці слова, зареготали. Андреае невпевнено озирнувся, ніби усвідомлюючи, що сказав на пару слів забагато. Дивні релігійні звичаї та навчання дітей — це одне, а кинути виклик суспільному порядку, який існував з незапам’ятних часів, — зовсім інше. Навіть Шенк, який не особливо любив аристократію, скрипнув зубами, коли почув ці слова. Лейбіх же відступив на крок, здивовано ахнув і спохмурнів.

– Я думав, що цей професор – провидець і свята людина, а тепер бачу, що він просто баламут, мерзотник і любитель селян, – видихнув він. – І я подбаю про те, щоб кожен дворянин у цій околиці почув про це! А тим часом про…