Руйнівниця фортець

Катаріна не почула. Вона сиділа прямо на своєму Сивкові, дивлячись на не надто цікавий краєвид південної Вестфалії, і здавалася абсолютно відсутньою. Герцог Карл під’їхав до неї та делікатно торкнувся плеча. Дівчина прийшла до тями.

– Хмм, слухаю? Вибач, я замислилася.

– Ми питали, як ти вважаєш, нам варто обійти Франкфурт зі сходу чи із заходу.

Дівчина здивовано подивилася на нього. Вона ще не звикла, щоб у неї питали її думку з таких питань. Якщо бути точним, то вона ще не звикла до того, щоб її питали про що-небудь.

– Мабуть із заходу, – невпевнено відповіла вона. – Я б воліла уникнути Гессен, якщо це можливо.

- Чому? Вільгельм Гессенський — союзник Густава Адольфа, він, мабуть, не створював би нам проблем з проходженням крізь його володіння.

– Скажімо так, у мене була можливість пізнати його з іншого боку.

– Нам також доведеться об’їхати Майнц. Це займе, принаймні, день.

– Чи змінить це щось у нашому плані?

– Не дуже, – трохи поміркувавши, зізнався Карл і поїхав, щоб передати нові вказівки лорду Крейвену, який без жодного слова віддав відповідні накази.

Шотландський аристократ фактично залишив питання маршруту цілком у руках німців, які його супроводжували, справедливо припускаючи, що вони краще знають, куди прямують. Через кілька днів він навіть погодився з тим, що Катаріна є причетною до процесу прийняття рішень, хоча він, здавалося, вважав це дуже підозрілим. Проте він без особливих нарікань погодився з тим, що вона та Еркісія приєдналися до них на чолі колони, залишивши фрейліну та голландську розвідницю в кареті далеко позаду. Кунеус благав їх дозволити йому повернутися до Амстердама - вони погодилися, тому що він уже не міг нікому сказати нічого важливого і ні в чому не був потрібний.

– Насправді, дискусії з Еркісією допомогли мені придумати одну ідею, – сказав він, виходячи, підморгуючи дівчині. – Значить, ви ще почуєте про мене!

Незабаром виявилося, що найманці Катаріни не можуть йти так рівно і швидко, як шотландці, але враховуючи, що вони прямували в конкретне місце і дорогу їм було нікому перекрити, це не було такою вже великою проблемою. Колона найманців просто переслідувала горян протягом дня маршу. Самі шотландці, в свою чергу, виглядали чудово: в різнокольорових кілтах, воронених панцирах і широких пишних капелюхах вони нагадували строкату річку, що тягнеться до самого горизонту вздовж усієї дороги. Їхні бойові пісні під звуки волинки і барабана лякали птахів на деревах і змушували селян тікати під солом’яні стріхи, де вони ловили дрижаки за своє життя та хати. Загін графа Крейвена, однак, підкорювався наказам, і солдати обмежили свій грабіж до абсолютного мінімуму, необхідного для здобуття провіанту, і, якщо прямого наказу не було, залишали села, повз які вони проходили, відносно недоторканими.

Маршрут пройшов за планом і без проблем. Найризикованішу, початкову частину путі, що вела через католицьке архієпископство Мюнстер, вони пройшли менше ніж за два дні. Ще швидше вони пройшли через безлюдну Вестфалію, теоретично нейтральні герцогство Сайн і стародавнє герцогство Від. Герцог цу Від-Дірдорф, щоправда, вирушив їм назустріч з невеликим загоном вершників, але, побачивши розміри колони, що рухалася його землями, і дізнавшись, що це лише перехід, повернувся до своїх справ. Обхід Майнца також не викликав жодних проблем - як виявилося, монахи були обложені гессенськими військами і мали інші проблеми. За Кобленцем вони увійшли на землі, які формально належали Пфальцу.

У самій Рейнської області ставлення поселень, які вони пройшли, до молодих герцогів віщувало як дуже добре. У більшості сіл і містечок їх зустрічали як визволителів, що повернулися на свої законні землі. Катаріна знала, що навіть під час свого вигнання в Лондоні Карл Людвіг витратив багато грошей, щоб тримати жителів регіону в стані очікування через розгалужену мережу підбурювачів проти існуючого порядку та агентів. Кілька гарнізонів з невеликих містечок не відкрили їм воріт, але більшість перейшла під їхню руку. Першою великою проблемою було місто Ладенбург. Воно виявилося дуже міцно окопаним, а ще сильніше обставлене військовою силою — начальник гарнізону, князь із баварської частини Швабії, навіть не хотів з ними вести переговори, лише погрожував, що якщо військо наблизиться до укріплень, що оточували фортецю, він накаже відкрити вогонь.

Проте молодих герцогів не хвилювало те, що командувач відмовився капітулювати, бо саме на це вони і сподівалися. І справді, як попереджала фон Найбор, укріплення міста мали багато слідів недавньої розбудови. Шанці були поглиблені та розширені, а їхні зовнішні кільця, мабуть, були щойно викопані — не всі встигли облаштувати частоколами. Гармати на стінах блищали на сонці новою полірованою бронзою, а всі прогалини в міських стінах були залатані й укомплектовані. Навіть баварські вимпели, що майоріли над будівлями, замінили на нові. Такий стан укріплення не настроював братів позитивно.