Руйнівниця фортець

– Що я отримаю натомість?– іронізувала вона, бо нічого не очікувала, але думала, що це його розсмішить. Але герцог не засміявся. У мутному світлі ліхтаря вона не бачила його обличчя. — Я залишуся, — сказала вона тихо, збентежена. – Принаймні на деякий час.

Розділ V

В принципі, важко було говорити про щось таке, як "захист Вюрцбурга". Звістка про вичини розенкрейцерів поширювалася по околицях, як лісова пожежа, і під мурами збиралися все нові й нові розлючені натовпи, а разом з ними, що гірше, місцеві дворяни зі своїми озброєними посіпаками, набагато небезпечнішими за селян з ціпами. Шенк чудово знав, що це відбувається не без причини – окрім того факту, що розенкрейцери щойно живцем спалили десяток людей. Правління Трояндового Хреста було не тільки нещадним - місцеве населення ще могло вижити, - але, перш за все, революційним. Потреби захищати стародавній порядок у поєднанні з бажанням помсти й голоду було достатньо, щоб підштовхнути розгніваних людей до дій. Вони миттєво забули про допомогу та переваги, які вони отримали від братів, і тепер хотіли звинуватити їх за кожну зроблену помилку. В результаті вранці всі міські ворота були в черговій облозі.

Nihil novi sub sole — згадав найманець вислів, почутий десь в університеті, коли задумливо дивився на кидаючий каміння верескливий натовп біля східних воріт.

Більшість братів просто відмовилися брати участь в обороні. Одні були обурені та злі через попередні події, інші тому, що не повірили жодному слову Андреае і користувалися лише наявними в університеті харчуванням та проживанням, а треті просто боялися. В результаті лише половина з трохи більше сотні здатних ло оборони розенкрейцерів опинилася на міських стінах і воротах. Клаус і Шенк швидко дійшли висновку, що в такій ситуації немає сенсу намагатися організувати оборону всього міста, а, оскільки повстанці захопили міст, що вів до замку, вони відступили до університету. І досить вчасно, тому що жителі самого міста приєдналися до натовпу та відчинили ворота бунтівникам — вони не були такими розлюченими, як ті, але їм вже набридло правління, яке веде до Sextae Aetatis, щоб виступити проти нього. Маленька імперія професора протягом лічених годин розвалилася, як картковий будинок.

Будівля університету, з технічної точки зору, не була готова до облоги, але ж, все одно, була кам’яною спорудою, яка оточувала подвір’я з колодязем – і, отже, потенційно вважалася оборонною. Поки натовп жителів околиць і корінних вюрцбуржців руйнував і грабував місто, Клаус і Шенк, не гаючи часу, зігнали всіх розенкрейцерів, щоб ті забарикадували входи і вікна на першому поверсі, а коли роботу було закінчено, піднялись на дах будівлі, щоб розібратися в ситуації.

Біля воріт і бічних входів до університету вже збиралися напівп’яні, охоплені жагою крові бунтівники. Серед них були як гвардійці з шляхти, озброєні мечами та луками, так і самі дворяни, деякі на конях; крім того, було кілька міщан з простими аркебузами і дуже багато селян з вилами та ціпами. Шенк навіть десь побачив мотику, і не здивувався б, якби побачив кіл чи дровеняку. У натовпі також було кілька людей, які могли кидати найпростіші чари, але від них було мало користі, бо ці "етероманти" були надто п’яні або недостатньо талановиті, щоб їхні дії мали якийсь ефект. Повстанці стукали у ворота чим могли, але масивні дубові двері не зрушувалися, що лише посилювало розчарування натовпу. Тарана, на щастя, у них не було, а вони й не думали його робити. Університет оточило, загалом, понад тисячу людей. Усередині було трохи більше сотні розенкрейцерів, половина з них просто чекала нагоди, щоб змитися.

Проте ні Шенк, ні Клаус не були особливо стурбовані самою облогою. Енергія натовпу полягає в тому, що якщо вона не знаходить виходу, то розряджається сама – через кілька днів біля воріт не повинно бути жодної живої душі. Якщо повстанці не знайдуть спосіб зламати двері, Князівство Трояндового Хреста професора Андреае буде в безпеці, а навіть якщо вони і знайдуть спосіб, їхня чисельна перевага мало що змінить у вузьких воротах.

Вони досить довго стояли на даху, рахуючи та вираховуючи, поки хтось їх не помітив. У них кинули каміння та випустили кілька стріл, і Клаус з Шенком швидко відступили через люк і повернулися всередину. Коли вони обходили свої позиції, в кутку двору зустріли професора.

– Ну що, браття? Як справи? – пробурчав той.

– Не можна сказати, щоб погано, – відповів Клаус. – Ми повинні протриматися кілька днів. Ні їжі, ні води нам не бракує.

– А вони, як зголодніють, то підуть собі, – підсумував Андреае зі зловісною міною. Шенк не міг позбутися відчуття, що Перший Посланник був не стільки наляканим чи обізленим, а, радше, ображеним тим, що хтось міг діяти проти його місії таким нахабним чином. – Але відправте когось до віридієвої шахти з повідомленням. Їм потрібно знати, що відбувається, і готуватися до оборони.

– Наразі, на жаль, ніхто не проскочить. Навколо бігають мародери, а натовп жадає крові.

– Напевно, проскочить.

– Я так не думаю…