Руйнівниця фортець

– Але я так думаю, Клаус, – різко сказав професор.

– У такому разі, – гордо випростався бородатий командир, – нехай професор сам призначить того, хто має йти на вірну смерть.

Чоловіки дивилися один одному в очі. Повітря затріщало від такої напруги, що на мить Шенк подумав, що вони збираються битися, але він помилився.

– Ти завжди хвалив того, як там його? Штейна, – злісно посміхнувся професор. – Хай піде він.

Клаус напружився ще більше, але не сказав ні слова. Лише вколов месію, що відходив, поглядом, сповненим шаленої ненависті. Шенк зрозумів, що в командира мало залишилось терпіння у відношенні до Андреае. І це був його шанс.

– Пішли, – кивнув командир колишньому найманцю. – Ми повинні знайти Штейна.

Часу їм це зайняло небагато. Лисий чоловік сидів у казармі, поглиблений в молитві чи в роздумах. Коли розенкрейцер розповів йому в чому справа, він зблід і скривився.

– Ти справді просиш мене це зробити?

– Не прошу. Ти ж знаєш, хто це наказав.

– Знаю, – гірко пробурчав той. – Але бачу, Клаус, що це самогубство.

– Ми випустимо тебе через вікно. Може спрацювати.

– А може і не спрацювати. Але добре, якщо так потрібно, я піду, раз ти мені кажеш. Колись треба і померти. Дивно вже те, що так пізно, - зітхнув він.

Підготовка до складної операції зайняла кілька годин. Клаус не хотів атакувати натовп, бо знав, що це ще більше посилить у нього жагу помсти, але вони вирішили, що цілком розумно буде відкрити вікна над воротами та зробити кілька пострілів у натовп наосліп, щоб чернь зосередилася на цій ділянці стіни. У той же час Штейн повинен був спуститися на мотузці з вікна на протилежній стіні будівлі і швидко зникнути між будинками. Якби йому вдалося покинути місто в темряві, все могло закінчитися добре. Найбільшу загрозу становила вулиця завширшки в тридцять кроків, що оточувала весь корпус університету.

Вони дочекалися сутінків, видали кілька заряджених лише порохом мушкетів довіреним розенкрейцерам і поставили їх у коридорі першого поверху над брамою. Самі ж разом зі Штейном пішли іншим шляхом, до східного крила, куди не було входу, а отже, й натовпу. Тим не менш, час від часу хтось проходив вулицею – експедиція була чисто азартною грою.

Коли зовсім стемніло, вони послали повідомлення мушкетерам. Поки вони стояли в темряві коридору, похмуро мовчачи, чекаючи, поки почнуть гриміти постріли, Шенку було страшенно шкода Штайна. У його голові промайнула думка, що це вже все, тепер він нарешті міг повернутися до Клауса, який стояв із безпристрасним обличчям і дивився на вулицю за вікном, — але зрозумів, що до того, щоб перелити чашу гіркоти, треба ще кілька крапель. Йому спало на думку, що в його власних інтересах він повинен сам стягнути сюди повстанців, але аж таким сукиним сином він не був.

Вони почули тихий тріск мушкетних пострілів і крики переляканого натовпу. Відчинили вікно та викинули мотузку, яка сягала першого поверху. Переконалися, що мотузка надійно прикріплена до ставнів. Штейн перехрестився, поправив свою сумку з якимось інструментами та провіантом, потім перекинув ноги через виступ і почав зісковзувати по мотузці.

Як вони і боялися, коли Штейн був на півдорозі, з-за рогу будівлі з факелами раптом вийшла група мародерів – солдатів і селян. Вони відразу помітили розенкрейцера і, як тільки зрозуміли, що відбувається, підняли хором сердитий ґвалт.

– Штайн, повертайся! – гукав Клаус, висуваючись у вікно, але той не слухав. Натомість він зіскочив на останні кілька ліктів, тяжко впав на бруківку й шаленим бігом кинувся до будинків, де міг зникнути в темних провулках. Йому залишалося пробігти кроків тридцять. І він не встиг.

Його наздогнали перед провулком, куди той прямував і який був таким вузьким, що всі разом не могли пройти. Один із нападників кинувся на Штайна й повалив його на землю, а за кілька секунд решта налетіла на розенкрейцера, як сарана, наосліп б'ючи його наосліп ногами і деревцями алебард, дошками й навіть факелом. Шенк і Клаус могли лише безпорадно спостерігати за лінчуванням, намагаючись не чути хрипких і дедалі слабкіших стогонів чоловіка. Через добру хвилину банда заспокоїлася, піднесла те, що лишилося від Лисого, і понесла його невідомо куди.

Клаус неспішно зачинив вікно. Шенк імпульсивно торкнувся руки. Чоловік повернувся і подивився йому в очі. У його важкому погляді найманець побачив жаль, біль, страх – але не бунт. Лояльність цієї людини до професора була абсолютно незрозумілою для юнака, який звик міняти честь на гроші. Тому він не пішов за Клаусом, коли той відходив, згорбившись. Натомість, роздратований і похмурий, повернувся до воріт.

Ночував він у стайні біля входу, де час від часу засинав на сіні. Крім гнівних вигуків і, час від часу, гупання по воротах, нічого особливого не сталося. Вранці, коли він уважно глянув у розбите вікно на першому поверсі, стали зрозумілими дві речі. По-перше, натовп помітно порідшав. Одні протверезіли, інші втомилися стояти на вулиці на ще морозному повітрі, а треті просто заспокоїлися та повернулися додому. Проте їх все одно оточувало щонайменше три сотні людей.