Руйнівниця фортець

Шенк, який протягом усієї розмови кружив в тіні, шукаючи слушної нагоди для майбутньої атаки, ледве помітив звук і жест, перш ніж раптом побачив, як розенкрейцер перелетів через кімнату і так сильно вдарився об стіну, що з неї відвалилася штукатурка. Він швидко зіщулився у захисну позицію та вихопив свою рапіру. Потім, невидимий у темряві, почав обходити професора. Той озирався по сторонам, примружуючи свої короткозорі очі. Він постійно стояв біля п’єдесталу з віридієм, тримаючи руку на кристалі.

– Ну, а ти, Шенк… Я ще розумію Клауса, він завжди був трохи хитким і ніколи по-справжньому не увірував, а ти? Після всього навчання, яке я тобі дав, ти все ще віриш, нібито хтось чи щось може зупинити прихід Шостої Епохи? Після всіх переваг братства, ти все ще борешся з неминучим? Ти потрапив сюди не випадково, найманце.

Юнак не був настільки дурний, щоб відповісти. М’яко й обережно ступаючи, він спробував обійти Андреае ззаду, але йому завадив вівтар бічного нефу, де стояв табернакль[5]. Нарешті професор помітив його і випустив у нього заклинання запалювання. Але промахнувся. Язик вогню спалахнув на стіні та миттєво згас, не знайшовши нічого для свого живлення. Шенк скористався нагодою і стрибнув у поле світла, рубаючи рапірою, але недооцінив рефлекси товстого чаклуна. Андреае спритно, мов ласка, розвернувся і влучив у нього згущеним повітрям, на щастя, не зовсім влучно — воно лише зачепило найманця, відкинувши його вбік. Більшість зарядів влучила в колону позаду нього, знісши з неї штукатурку та розчин. Найманець так вдарився об підлогу, що йому перехопило подих в грудях, почувся тріск зламаного ребра – юнак на секунду затримався на землі, бо відчув запаморочення, але піднявся якомога швидше, долаючи нестерпний біль у боці, і стрибнув назад у тінь. Він ніколи не бачив таких абсурдно сильних чарів. Шенк почав боятися. На частку секунди йому мигнув морозний ліс, де бився з домініканцем Тіленхеймом, знаючи, що в цьому поєдинку у нього немає шансів.

Тоді його погляд зупинився на великому кристалі віридію. Це було джерелом сили його супротивника. Він зрозумів, що якщо хоче вибратися звідси живим, то повинен знищити його. Він сховався якнайглибше в темряві; його бік мучив жахливий біль від зламаного ребра, який зупиняв лише адреналін.

– Ну, якщо хочеш, – знову сказав Андреае з нудьгою й розчаруванням в голосі, – то йди сюди. Я просто заб'ю тебе до смерті, як пацюка, яким ти і є. Як і будь-хто інший, хто стане на моєму шляху. На мить я подумав, що ти відкриєш ворота Шостої Епохи, але, очевидно, я помилявся, і ти просто якийсь вестфальський мотлох зі стічної канави.

В запалі власної промови він не помітив, як Шенк, мовчазний, як кіт, обійшов його, прикриваючись колонадою. Він кинувся на професора, але в останню мить зашипів, відчувши сяючий укол у боці. Андреае почув це і встиг відскочити вбік. Найманець полетів на підлогу і впав, втративши рівновагу та випустивши з рук зброю. Професор захихотів і вдарив його ногою по зламаному ребру. У Шенка потемніло в очах. Він ледь не втратив свідомість.

– Я і справді не знаю, що змусило вас подумати, нібито можете це зробити або маєте право вирішувати мою долю. Про неї, приблуда, вирішує лише Бог, — продовжував професор, не поспішаючи завдати останній удар. Шенк зорієнтувався, що лежить лише за кілька футів від постаменту з віридіумом. Він зібрався з усіх сил і, витягнувши ногу, спробував вдарити ногою по п’єдесталу. Проте ледве торкнувся його. Постамент захитався, але не впав.

Андреае почав істерично сміятися.

– Ха, ха, ха! Ха-ха-ха!– заревів він. – Ти й справді думав, що моя сила в цій дрібниці? О Боже, чому ти робиш світ таким смішним! – Він витер сльозу з очей. – Гаразд, найманець, вистачить про ці хороші речі, перш ніж ти знищиш всю мою церкву. Настав час помирати.

Шенк хотів різко відповісти, але натомість з останніх сил покотився до професора й власним тілом підбив йому ноги. Товстун упав на підлогу. Перш ніж він встиг щось зробити, найманець скочив на нього верхи й схопив обома руками за шию, вириваючи волосся з його довгої бороди та розриваючи кризу. Андреае захрипів і забулькав, його обличчя відразу почервоніло і він почав с сукати ногами. Самої його маси вистачило б, щоб відкинути нападника, але, на відміну від юнака, він не мав досвіду рукопашного бою — лише без толку махав руками та смикав Шенка за рукави, намагаючись усунути вбивчу хватку з власної шиї. Найманець же з усієї сили впивався пальцями в тіло противника, розчавлюючи гортань і оточуючу її плоть. Від зусилля він так стиснув зуби, що щелепа почала боліти. Тремтіння професора почало слабшати, аж нарешті перетворилося на конвульсії.

Він був мертвий. Шенк повільно попустив хватку, боячись підступу. Сухожилля його рук були натягнуті, як струни, так сильно, що аж боліли. Коли він переконався, що Андреае точно мертвий, він важко зісковзнув з трупа й ліг на гранітну підлогу. Над ним виблискував смарагдовий кристал.

– Курва мать, – голосно сказав Шенк у простір, його очі прикуті до білої стелі купола. – Курва, я єбу.