Руйнівниця фортець

Розділ VI

Наскільки жалюгідною була їхня "облога", Катаріна дізналася на третій день, коли вона запозичила перспективу у лорда Крейвена й у супроводі нудьгуючої Бланшфлер піднялася на найвищий пагорб у цьому районі, щоб оглянути місто. У Гейдельберзі, здається, нікого особливо не хвилювало те, що за річкою перебуває двадцятитисячне військо — на ринковій площі точилася торгівля, городяни безстрашно ходили вулицями, а вартові спали на стінах. Човни курсували річкою зовсім нормально, а купці та колони військ заходили та виходили через південні ворота. Єдиним свідченням їхньої присутності були, час від часу, постріли із замку, коли нудьгуючі артилеристи перевіряли, чи не потрапили шотландські війська випадково в зону попадання їхніх могутніх кулеврин.

"А власне, чого їм боятися? – гірко подумала дівчина, розглядаючи перегорнуте зображення. – Що ми побудуємо катапульти?" – бо ідіотських ідей серед учасників облоги не бракувало.

Однак, хоча Катаріна була далека від будівництва катапульт, риття тунелів під річкою та винаходу різних варіантів троянського коня, найгіршим вирішенням ситуації вона вважала сидіти й чекати французів. Вона чудово знала, що брати Віттельсбахи, навіть не згадуючи про себе, не в змозі вести переговори з кардиналом Ришельє та його прихильниками. Їхній корпус, хоч і великий, але не мав підтримки, ефективного постачання, артилерії та знаменитих командирів, він не був силою, з якою французам слід було б рахуватися. Підтримка прихильників Оранського була хоч і символічною, але кращою картою в перемовинах. У той же час вона не бачила причин, чому Карл Людвіг очікував, що Ришельє просто дасть йому владу над Пфальцем в іншій, ніж в якості політичної маріонетки, формі. Вона порадилася з Еркісією про свої сумніви, і той щиро погодився з нею.

– Навіть більше, – сказав він двома днями раніше, коли дівчина представила йому свій доморощений аналіз у формі монологу. – Я б не здивувався, якби Ришельє просто силою перехопив командування корпусом або домовився з Карлом Стюартом за спиною Віттельсбахів. Тоді вони залишаться зовсім ні з чим, а ми з ними. Однак якщо Карл Людвіг свідомо чекає на Ла Валетта, значить, він це враховує, і якщо ви вирішили залишитися з ним, у вас, очевидно, теж є якесь бачення, в яке я не вдаюся, - додав він, мабуть, трохи. образившись, що вона не прислухалася до його порад.

Звичайно ж, ніякого видіння у неї не було. Катаріна чекала, хоча не знала, чого й навіщо. Вона могла б так само легко згорнути табір і пройти через Вюртемберг до Ульма, як запропонував колишній домініканець. Вона могла б легко заволодіти крихітним, мабуть, незахищеним, зруйнованим замком свого батька й осісти там назавжди, розігнавши своїх найманців на чотири боки — і вся історія мала б чудовий, щасливий кінець. Однак, дівчина не могла зважитися на це чи навіть запалитися цією думкою – вона шукала чогось більшого, хоча й не зовсім зрозуміла, що б то мало бути.

– Не розумію, Катрін, – прокоментувала ситуацію Бланшфлер. – Ти хотіла повернути батьківську землю, так? У тебе є чудова можливість. Якщо ти повернешся туди з армією, ніхто не поставить під сумнів твої права. Тоді ти зможеш взяти собі хорошого чоловіка й залишитися в Оберхалфінгені на все життя. Я розмовляла з Рупертом, вони не образяться, якщо ти так зробиш. Він сказав мені, що це кілька днів маршу. Ми могли б вирушити вже завтра.

Фрейліні не спало на думку — та й навіщо? – що Катаріна може мати якісь приховані плани, які вона нікому не розкривала. Для цього вона була надто простою. А от фон Найбор не була прямолінійною, оскільки підозрювала, що графиня має приховані наміри, і робила все, що в її силах, щоб виявити це, спостерігаючи за Катаріною так уважно, що іноді їй здавалося, що за нею стежать. Це було смішно, тому що сама вона уяви не мала, що робить, тому всі трюки шпигунки повинні були спалитися даремно.

Катаріна крутилася між штабом і табором, спостерігаючи за військом за роботою, а точніше, в стані відпочинку. Вона уникала людей, знаючи, що ті запитуватимуть про її мотиви, яких дівчина і сама не знала. Вона багато спілкувалася лише з Еркісією. Вони продовжували нескінченно аналізувати ситуацію, хоча й не прийшли до нових висновків. Графиня не знала, що вирішити. Вона лише відчувала, що Гейдельберг зводить її з розуму, це прекрасне місто, від якого її відділяла течія Неккару і товста міська стіна, і яке стояло на її шляху непорушною брилою. Вона виявила, що про себе вигадує образи на місто, яке стало живою істотою. Сфінксом, який свідомо і злісно перегороджує їй шлях, попередньо розтягнувшись в її уяві. Вона була розлючена не тільки тому, що перешкода просто не могла усунути сама себе, а й тому, що не бачила, що лежить позаду.

Вранці шостого дня облоги ренегат-домініканець знайшов її. Дівчина стояла на колінах у траві біля сусіднього струмка, знову і знову зачерпуючи долонею крижану воду. Вона дивилася на неї, поки та не потекла крізь її пальці, а потім знову зробила те ж саме.

– Що ти робиш? – з підозрою спитав домініканець, наближаючись.