Руйнівниця фортець

З іншого боку, Ханов відчув у Шенку когось, кому можна було б делегувати більшість своїх обов’язків, і зробив це без жодного збентеження, залишаючи за собою право приймати остаточні рішення. Коли юнак побачив, з чим йому доведеться зіткнутися, він цілий день присвятив тому, щоб переконати Ханова скликати міські суди. Йому насилу вдалося нарешті пояснити полковнику, що він не може особисто вирішувати справи про кожну вкрадену вівцю та сварку коханців. Лише після довгих умовлянь той дійшов до розуму. Другим кроком було створення міліції – і це також був цирк, адже левова частка людей, які володіли зброєю в князівстві, колись належала до розенкрейцерів, а це означало необхідність численних амністій. Після вирішення цих двох критичних питань ситуація в колишньому Князівстві Трояндового Хреста поволі почала заспокоюватися.

На жаль, проблемою самопроголошених правителів Франконії швидко став порожній гаманець. Золото, яке Катерина залишила полковнику, швидко розтануло, використане на щедрі премії офіцерам, закупівлю провіанту та хабарі. Тим часом від самої графині Тальфінгенської не було жодних новин, і ніхто не знав, коли та чи повернеться вона взагалі. Збір будь-яких податків став неприємною необхідністю. На жаль, неможливо було використати системи до періоду правління Трояндового Хреста, тому що в єпископстві ці гроші збирало духовенство, а священиків і пасторів на всій території залишилася лише жменька — більшість із них були винищені прихвоснями Андреае, коли не хотіли погоджуватися з єретичними наказами. Самі ж сектанти, у свою чергу, збирали податки в натурі.

Найменшу проблему становили міста: більшість із них мали ради, які збирали данини з міщан і переказували їх Ханову у вигляді золотих монет. Набагато гірше було в провінціях, де доводилося призначати митарів. Ці люди викуповували у правлячих привілей збору податки на певній території, а потім могли грабувати селян скільки завгодно, доки вкладені гроші до них не повернуться. Не дивно, що всі ненавиділи їх, як морову заразу, і тому потрібен був збройний ескорт, який, у свою чергу, повинен був забезпечити Ханов, щоб гарантувати постійний потік грошей. Це була не ідеальна домовленість, але альтернативою був копіткий збір у селян зерна, корів, свиней, курей, мішків ріпи, а потім продаж їх на ринках – а для цього просто не було людей.

Шенк очікував, що полковник шукає його саме у зв’язку з цим болісним процесом перебудови фінансової системи провінції, і аж нітрохи не помилився. Щойно його провели до лицарської зали, Ханов, що задумливо стояв над столом, застеленим паперами, почав пирхати:

– Де ти був? Як довго я можу тебе шукати? Ти знаєш, що у нас під носом існує ціла община, з якої досі не перераховано ні гроша?

– Яка це?

Шенк підійшов до столу й взяв від полковника папірець, яким той махав. Це була таблиця з впливами від окремих регіонів князівства. Під дюжиною акуратних рядків цифр стояли довгі колонки з нулями, що позначали ті общини, які досі нічого не заплатили — переважно це були найвіддаленіші від столиці землі.

Найманець швидко зорієнтувався в документі – виявилося, що він набагато краще читає цифри, ніж літери. Можливо тому, що їх було менше. І правда, у самому верхньому центрі таблиці був один рядок, заповнений нулями.

– Не дивно, – сказав він. – Це мисливські угіддя. У Римпарі нічого немає. Лише замок, який технічно є власністю Катаріни, оскільки раніше він належав єпископу. І ліси. Хто б хотів сплавляти деревину? Зараз ніхто її не купує.

– Ніхто не хоче, але хтось мусить, – прогарчав Ханов. - Зроби щось із цим, — додав він і швидко пішов, ніби хотів уникнути проблеми.

Шенк важко зітхнув. З одного боку, він уже звик, що полковник звалює на його плечі кожну дрібницю, а з іншого — це дуже стомлювало. Він відразу почав думати, кому доручити збирати податки у ближньому містечку. Справа ускладнювалася і тим, що йому самому потрібна була готівка, тому треба було закрутити все так, щоб вийти з цього з повним гаманцем. Йому швидко прийшла в голову гарна ідея, тож, не вагаючись, він почав шукати лейтенанта, у якого не було ніякого заняття. Це було досить просто — в казармі швидко знайшлася компанія нероб, які грали в карти й були дуже зайняті, вдаючи, що їх там немає. Молодий чоловік відвів убік їхнього командира, свого однолітка з видатними чорними вусами.

– Слухай, – сказав він йому. – Бери свій загін і йдіть до Рімпара. Потрапивши туди, ви займете замок.

Лейтенант простогнав.

– Що тобі не подобається?

– В тому замку холодно, як біс.

– Скоро літо, не хвилюйся, – докоряв йому Шенк. – Займіть замок і подбайте про те, щоб міська рада відремонтувала пристань на ріці. Човни мають відплисти звідти за тиждень, гаразд? Одночасно приведете той бурґ до придатного для використання стану.

– Ханов на це погодився?

– Він погодиться, якщо я йому скажу. Не тягни часу, ти маєш бути в Рімпарі ввечері.