Руйнівниця фортець

Залізо треба було кувати, поки воно гаряче, тому Шенк направився на західну окраїну міста, до повороту ріки, де була пристань. Уздовж берега стояли численні склади та халупи, побудовані з паршивих дощок, щоб захистити цінні товари від дощу. Серед них безперервно метушилися сплавники, купці, батраки та рибалки, намагаючись якомога швидше владнати власні справи. Час від часу човен, барка чи вітрильне судно причалювали до кількох дерев’яних причалів, готові до завантаження чи розвантаження. Шенк знав, що річкова торгівля є надзвичайно важливою в цій частині Німеччини. Оскільки бар’єр блокував потік товарів, увесь регіон мав серйозні економічні проблеми — і він припускав, що справи є не кращими вгору та вниз по Майну, хоча не міг знати напевно. Тому на пристані був великий рух - навіть справжній морський когг з Гамбурга стояв на якорі посеред річки, скориставшися весняною повінню. Влітку, вгору за течією, судно так далеко не зайшло б.

Щойно юнак поринув у сморід риби, смоли та струганого дерева, він почав оглядатися в пошуках конкретної людини – і досить швидко її помітив. Це був зовсім молодий купець, років не більше тридцяти, чималої статури, втиснутий у свій прикрашений дублет, як бочка в надто тугі обручі. Він наглядав за розвантаженням бочок з вином і похитував подвійним підборіддям, віддаючи гнівні накази вантажникам, які були не дуже віддані своїй роботі. За два кроки позаду нього стояв грізний на вигляд сухорлявий рубака із шрамом від шибеничної петлі на шиї, озброєний тесаком, в легкому шкіряному панцирі на тілі. Темні, неспокійні очі насторожено визирали з-під густих брів на всі боки.

– Привіт, Бергер, – привітався Шенк, підходячи до огрядного торговця. У того замість капелюха на голові була червона оксамитова шапка; очевидно, ніхто не сказав йому, що вона робить його схожим на дурнуватого. Охоронець переступив з ноги на ногу й нашорошив вуха.

– О, Шенк. Купа років! Я чув, що ти добре влаштувався?

– Мабуть, гірше за тебе, – пробурчав колишній найманець, кидаючи багатозначний погляд на багатий одяг співбесідника.

Торговець у відповідь лише розсміявся.

– Ти знаєш Вовкодава? Це той, хто намагається просвердлити тебе очима, - представив Бергер, показуючи великим пальцем на забіяку за своєю спиною.

– Не мав задоволення. – Шенк кивнув охоронцеві. Той навіть не поворухнувся.

– Добре, ми тут ля-ля, поки нас весна не застане. Чого хочеш, адже я так розумію, що ти відновлюєш стосунки не з любові? – запитав Бергер.

Шенк відчував щиру неприязнь до цієї людини. Вони зустрілися в лавах розенкрейцерів, до яких купець приєднався одним із перших, відчувши кон’юнктурним носом, де саме починає пахнути вигодою. У братстві він завжди вештався біля тих, хто займався постачанням, без жодного сорому привласнював собі все, що міг, і викручувався мов піскар, коли хтось хапав його за руку. З початку повстання, він був в авангарді тих, хто тікав туди, куди Макар телят не ганяв; через кілька днів він знову з’явився в своєму старому одязі торговця вином і вдав, ніби нічого не сталося. Шенк не вважав себе скромником, але, вихований у повазі до простих солдатських цінностей, він з глибоким презирством ставився до такого типу викрутів і хитрощів. Однак, як слушно зазначив купець, він прийшов тут не для того, щоб налагоджувати дружні відносини.

– У мене є ділова пропозиція. Причому, вигідна для тебе.

– Ого! Що ж, ти привернув мою увагу. Я слухаю

– Ти знаєш, що Вітгенштейн і його радники мають намір запровадити податок на оборону?

– Курва, – скривився чоловік, як і кожен торговець відреагував би на новину про черговий податок .– І це має бути твоя пропозиція? Якщо так, то засунь її собі до дупи.

– Справа у тому, що на цьому можна добре заробити. Вітгенштейн каже, що перше, що вони зроблять, це капітальна реконструкція всіх міських мурів, а також копання рову та спорудження частоколів і палісадів, – додав трохи колориту Шенк.

— Ну, що мені до того? Я продаю вино, ти ж знаєш.

– Так, для ремонту та будівництва укріплень потрібна деревина. І я можу сказати тобі, де її взяти.

– Деревина у лісі, а в мене немає жодного лісу.

– Але можеш мати.

– Що, його можна купити?

– Тільки ідіот купував би ліс зараз, – відсахнувся Шенк. – Я що, схожий на людину, яка намагається тебе обдурити?

Бергер підозріло зиркнув на нього своїми свинячими очками.

– Добре, кажи.

– Я можу отримати для тебе привілей збору податків в Рімпарі.

– Я не займаюся податками.

– А може пора починати? Ось цей, – Шенк показав на Вовкодава, – схоже, знає, як змусити людей працювати. Я подбаю про те, щоб пристань Рімпар запрацювала протягом тижня. Оборот твого вина спаде, тому що наближається літо, підуть наливки, а потім збір винограду. Ти зможеш зрубати скільки завгодно дерев і сплавити їх сюди.

– Це має сенс, – уголос здивувався Бергер. – А я б, по суті, був монополістом, тому що більше ніхто не гендлює деревиною.

– Шефе… – раптом сказав Вовкодав, але купець змусив його замовкнути помахом руки.

– Тихше, я думаю. Гаразд, — додав він після хвилини мовчання. – Що б ти хотів за це?

– П’ять відсотків.

– З прибутку?!