Руйнівниця фортець

– Ти з коня впав чи з кабаном башкою помінявся? Від коштів, звичайно.

– І скільки б це було?

– П’ятнадцять флоринів.

– Триста за привілей? Це здирство!

– Окупиться. І мені потрібен привід, щоб визначити тебе на короткий термін. Зазвичай ми надаємо ці привілеї на рік або більше, а ти отримаєш на півроку.

Товстун намагався торгуватися, але Шенк був непохитний.

– Е, гаразд. Так і бути, - погодився нарешті купець. – Але якщо щось у цій домовленості не вийде, ти пошкодуєш, що мене знаєш, ясно?

– Зрозуміло.

Вони поплювали собі на долоні і прибили свіжі домовленості. Деякий час розмовляли про дрібниці, потім Шенк поспішно вибачився, забрав своє золото й втік, не бажаючи більше втрачати жодної хвилини на розмову з любителем гешефтів.

Незважаючи на те, що ділова угода була для нього досить неприємною, він був радий, що товстун її уклав. Йому потрібен був хтось недостатньо розумний, щоб усвідомити, яка це паскудна робота — рубати дерева й потім продавати їх, але й хтось достатньо розумний, щоб не розорити всієї громади. Бергер ідеально підходив для цього, і той факт, що його так легко було переконати, лише запевнив Шенка, що мистецтво домовлятися з людьми — це, головним чином, напір і трохи інтуїції. Проблема Ханова була вирішена всього через пару годин.

Найважливішим, однак, було те, що він отримав не зареєстровану в жодних книгах готівку, з якою міг робити все, що забажав. І в цьому, серед іншого, був весь сенс операції. Колишній найманець зайшов спочатку до корчми, де швидко поїв, не особливо звертаючи увагу на те, що йому подали, а потім пішов на вулицю Зброярів, де стояв могутній, величний собор Святого Кіліана. Однак він обійшов його і попрямував до кам’яниці кількома будинками далі.

До Князівства Трояндового Хреста в тісних кімнатках жили дрібні ремісники. Зараз кам'яниця була напівпорожньою. Охорони не було, ворота були відчинені навстіж. Шенк пройшов коридором занедбаної будівлі та уникаючи сходових клітин, вийшовши на подвір’я. Лише в прибудові він рушив до одних із дверей на першому поверсі. Застукав у них: тричі швидко і двічі повільно. Двері швидко відчинилися, і в них став Клаус Мішке.

– Ну, – сказав він насмішкувато, побачивши, хто прийшов. – Нарешті, найманцю.

– Я не можу приходити сюди щодня, – відпарував Шенк вітання, прослизаючи всередину. Він обережно зачинив за собою двері. — Можливо, хтось спостерігає за мною. Як справи? Доброго ранку, Агата.

Молода міщанка, що сиділа в глибині похмурої, тісної кімнати, заставленої безладними й непоєднуваними меблями, кивнула йому. Це була сестра Клауса — вдова майстра чинбаря, поставна брюнетка цілком звичайної вроди, на обличчі якої відбилися праця й стрес останніх місяців. Разом з братом вони ховалися в цьому флігелі більше трьох тижнів, чекаючи, поки загальна неприязнь у місті до колишнього командира зменшиться до прийнятного рівня. На жаль, нічого не вказувало на те, що це станеться найближчим часом. Міська рада винесла смертний вирок колишньому командиру гарнізону.

– Я спостерігаю через вікно, як інші розенкрейцери гуляють вулицями, а сам застряг тут, як щур у схованці. То як вважаєш, як у мене справи? – запитав Клаус. Він сів за стіл. – Цікаво, чому вони так зляться на мене?

"Може, це тому, — подумав Шенк, — що ти особисто забирав у людей дітей і останні мішки зерна, бив їх до непритомності і гнав до церков на примусові служби?". Але він не сказав цього вголос. Не йому було морально оцінювати приятеля. Натомість, сівши навпроти, він оголосив:

– Хтось має бути цапом відпущення. Мені шкода, що це сталося з тобою. Слухай, як у тебе ребра?

– Я казав тобі минулого разу: у мене все в порядку.

– У такому випадку, – вирішив відверто сказати Шенк, – я вважаю, що час покинути місто.

Клаус спохмурнів.

– Через місяць ви вже не можете розраховувати на скасування вироку міською радою, – продовжив Шенк. – І чим довше ти тут залишаєшся, тим більша ймовірність, що ви їм попадетесь. Треба йти кудись на північ, у Мекленбург чи Бранденбург. Або до якоїсь іншої мирної протестантської країни. У мене є для вас готівка, і я можу також дістати коней.

– Але ж ми тут живемо все життя!– раптом втрутилася Агата.

– І ще близько двох тижнів, якщо ви не поїдете звідси ! – роздратовано кинув Шенк.

Клаус похмуро дивився на стіну. Його колишній підлеглий чекав, здогадуючись, що другий зважує всі "за" і "проти". Нарешті він відкашлявся, ніби хотів нагадати про свою присутність.

– Ти маєш рацію, – понурим голосом сказав розенкрейцер, відштовхнувшись від своїх думок цим звуком. – Вибач, Агато, але те, що каже Шенк, правда. Ми не можемо тут більше залишатися. В тебе є план, найманець?

– Ось вам п’ятнадцять флоринів. – Юнак кинув на стіл гаманець, який дав йому Бергер.– Увечері я можу послати слугу з двома мулами до східних воріт. Щоправда, у інтенданта станеться серцевий напад, коли він дізнається, що йому бракує двох коней, але він виживе. Брама й досі розламана, а ремонт тільки почнеться, тож охорони там теж немає. Я сам не зможу вибратися вночі із замку, але, думаю, що ви зможете пройти через місто?