Серафима

Саме тодi, пiд обломистий гуркiт хвиль, скрипiння свай, шурхотiння пiску вона увiйшла в печаль. I вiдчула, як пiдкошуються ноги, i розпечений цвях входить пiд серце. Вони йшли упродовж синього моря берегом, а дiвчина все намагалася ненароком заглянути за плече, i тiльки тремтiла автострада сизим димом, як i її думки. Вона увiйшла в печаль свого дорослого життя, що, здавалося, завжди була поруч вiд самого народження, i тiльки зараз якiй треба було проявитися, i причина якась глупа: цибатий, подiбний на пiдлiтка, вурка-картяр з метушливими карими очима, кривим носом. Чомусь вона думала про людей, якi порозсiдалися на лавках з однаковими обличчями, в однаковiм одязi; потiм думки слiдом за поглядом перейшли на цицьки Настi, далi проламалося небо: птаха випурхнула з кущiв, ударила крилами, потiм вiддалений крик, гудок пароплава i Серафима зрозумiла, чого хоче i що їй саме зараз треба. Вона усмiхнулася i заглянула в очi Настi. I Настя перелякалася. Серафима солодко провела язиком по губах.

8

Вiн повiв їх до бiблiотеки. Дорогою дiвчата хихотiли, смикали одна одну за спiдницi, а вiн iшов, трохи сутулий, «на пiвзiгнутих», з довгими, як у мавпуна, руками. Пряжило - а вiн не знiмав своєї шкiрянки. Вiн iшов, i весь час за ним тягнувся шлейф сигаретного диму. Липневi тiнi ворушилися у них пiд ногами, i весь свiт сходився для Серафими на його спинi, на короткiй зачiсцi з жорстким, як дрiт, волоссям. Перед цим вони сидiли в барi. I ось що було, цього звiсно не бачила Настя, яка спочатку дозволяла Атасовi мацати цицьки, а потiм вийшла з ним кудись. Серафима слухала з навiженим захопленням, як гудуть бджолами голоси, дзенькають стаканчики. Їй вже не потрiбен був той Атас, не потрiбна Настя. Вона мовби ступила вперед i почула холод провалля першопочатку. Перед її зором лягли квартали районiв, i це був реальний вiдрiзок шляху, котрий вона обов'язково пройде. Серафима пила портвейн - уперше в життi - i їй було прикро i щемко, радiсно й сумно. Навiть хотiлося заплакати, i вона знала, чому вона хоче заплакати. Але коли повернулися Атас i Настя, вона лише лизнула язиком губи. I Атас сказав:

- Як змiючка.

- Ага, - вiдповiла вона i лигнула портвейну.

Але запахи враз ударили, наче так от вiдкрилися усi пори, i саме мiсто здулося великою жабою. Саме так. I вона нiчого вже не хотiла, а втупилася у матню Костi Атаса, з мокрими плямами i помадою Настi. Їй зробилося анi противно, анi приємно. Серафима вирiшила: що почалося, те вже нiколи не зупинити. Сонце немилосердно било у вiкно, горiло на столах i склянках. I вона засмiялася - довго i протяжно. Так смiються шльондри - пiзнiше дiзнається вона - саме так рже життя, противне i неприємне, але його треба пережити, мов допiрнути до дна помийнi, щоб зрештою або знайти щось, або потонути.

- Пацанка, з тобою все гаразд? - запитав Костя.

- Ще портвейну! - сказала вона.

I вiн налив їй портвейну, перемiшавши з горiлкою. Вона випила, а потiм поклала йому на колiно руку i подивилася прямо у вiчi. Атас вiдкопилив губу, повернув шию, наче звiльнюючись вiд чогось непотрiбного, i пiдсунув руку ближче. I вона усмiхнулася, вiдчуваючи, як Настя робиться зовсiм непотрiбною. Потрiбнiшi склянки на столиках, iнтер'єр, а її мовби й не було нiколи. Небо у вiкнах вiдливало старим срiблом, хмари язиками чiплялися за дерева. Зараз Серафима розумiла, що свiт iснує виключно для неї; цей свiт м'яким пластилiном пiддається пучкам її пальцiв, а решта все вiдходить, вiдходить кудись у невiдомiсть, про котру вона нiчого не хотiла знати. Лише знала одне: цей чоловiк з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавп'ячими руками належить зараз i потiм належатиме їй.

- Ходiмо, дiтки, - сказав вiн.

Вона усмiхнулася - чисто тобi модель з обкладинки - але нiчого не сказала. Говорили її очi, що вона не пiде анi потiм, анi зараз туди, де туалетна кiмната. Вона лише повернула голову: думала про iнше. Вона думала про те, що окрiм солодкого i мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилi, нiчого не вiдчуває. Унизу живота холодно склалася змiя - так здалося Серафимi. I тодi вона знала, наче хто прочитав їй iсторiю про неї на вухо, чи показав кольоровi слайди її життя. Вона знала, чим все це закiнчиться. Настя сидiла - руки на колiнах, груди ходять пiд вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

- Я покажу вам, де живу, - сказав Костя Атас.

- Кльово, - сказала Настя, а Серафима промовчала.

I так вони пiшли. Заламалася у Настi нога прямо при дверях, але Костя не пiдтримав її, ба навiть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтiла мельхiором. I вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Вiн зупинив таксi. Все вiдбувалося так швидко, що навiть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, iснувало - як цi надокучливi липневi мухи, як ця спека i гуркiт моря - нарештi вiдбулося: вони їхали, вони курили ментоловi довгi сигарети i скидали попiл у прочинене вiкно.

9

До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сiро-бiлим лушпинням.