Серафима

Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралiтичка. Серафима пирснула, вiдвернулася i запрацювала швидше пультом. Тiльки тодi до неї дiйшло, що перший свiй раунд вона програла. Нарештi вона почула звук, з яким щось падає на пiдлогу. Вона його знала, i навiть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. I почула голос Атаса, вiд якого у неї похолола спина. Серафима розумiла, що кличуть її, саме її, але здавалося, що шматок неба у вiкнi її кличе, кличуть стiни, i все вологе повiтря навалилося i спливає по нiй холодним потом. Але несподiвано голос пропав, як пропадають усi звуки, коли полудень зникає за великими сiрими стiнами дощу чи губиться пiд матiоловими мiтлами вечора, коли не стає нiчого - i можливого, i не можливого. Так було. Велика яскрава квiтка - оператор так її i подав - велика квiтка пробивалася крiзь ґрунт, повзла догори, нарештi виструнчилася i захилиталася на вiтровi. I бiльше Серафима нiчого не чула й не бачила. Голос ведучого розповiдав про квiтку - красиву й отруйну. I дiвчина жадiбно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто її притиснув за карк i отак тримав. Нарештi перед її обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.

- Мала, ти що оглухла? Твоя черга, - сказав вiн.

Дiвчина повiльно поклала пульт на пiдлогу. Зовсiм повiльно, наче ламаючи невидимi перешкоди, глянула своїми очиськами у вiчi Атасу. Iнтуїтивно Атас подався назад, тримаючи її за плече.

- Атас, у вас з Настькою любов? - спитала вона.

- Ти чьо, мала? - Атас засмiявся низьким голосом, з прихрипами у горлi.

- Да, любов! Любов! - заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.

- Тодi я вiзьму оце, - Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобiльника iз задньої кишенi Атаса. Вiн спробував її упiймати, але вона викрутилася.

- Змiя, - прошипiв крiзь зуби Атас, а потiм розсмiявся своїм перепадистим смiхом. - Тодi роздягайся.

- Нi. Тiльки в рот. Або в зад, - спокiйно сказала Серафима, розглядаючи мобiльник.

Атас витонченим, i завченим жестом босяка показав, що згоден. Настя квакнула у кутку. Серафима стягла спiдницю i стала на чотири. Атас реготнув, трохи здавлено, вжикнув зiпером, туди i назад, i сказав:

- Вставай, мала. Нiчого не буде. Вiддай мобло i чеши на своїх ходулях звiдси.

Вона так i зробила. Коли вона йшла пiд бiлим нервом прибою на своїх худих високих ногах, її похитувало - чи то вiд вiтру чи вiд утоми. У ротi було сухо, язик вишукував слину, i їй до нестямного хотiлося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. I вона повторювала чарiвне iм'я квiтки, раз у раз ковтаючи закiнчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висiли свiтлячки. I зорi. Вона повторювала: «Аконiт».

11

Їй п'ятнадцять. Вона неймовiрно приваблива й навiть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колiр. Того ж кольору шкiра у бармена з обличчям старого мопса. Вiн притягнув якусь болячку з В'єтнаму i у нього не було грошей її вилiкувати. Бармен потроху - як зек з анекдоту, - частинами тiкав до могили. Нiхто на це не зважав. Ряд високих стiльцiв прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом - петля траси республiканського значення. Роздовбана, наче грiх старої проститутки. Саме на тiй трасi промишляв Атас.

Атас - людина-передбачення. Вiн з паскудної родини. Вiдсидiв два строки - один по малолiтству за крадiжку, другий - за пограбування. У тюрязi, щоби згаяти час, виготовляв гральнi карти, маючи «художню натуру». Пiсля «вiдкиду» - програвся. Йому вiдрубали три пальцi на руцi, а тому вiн швидко переквалiфiкувався на сутенера. Там i промишляв - на сiрiй порепанiй трасi з колгоспними таратайками, пiдводами i дальнобiйницькими фурами, що залiтали сюди до СТО. Саме на СТО Костя i пригрiвся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня i, аби могла молитися, то молилася б.

Крах повертає людину на її колишнє мiсце. Цим вiн i страшний: вдихнувши на повнi груди фiмiаму, людина очухується несподiвано в смердючiй клоацi, чорнiй дiрi з мокрими щурами. Iз Серафимою вiдбулося iнше. Нею заволодiла iлюзiя ймовiрного.

I справдi, Серафима просидiла цiлу зиму, зiгнувшись у три погибелi, розглядаючи газетнi й журнальнi вирiзки, власнi записи у кольоровому зошитi, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звiдси, з маленької кiмнатки, вона чула його ревiння. Чи то ревiла її душа? Принаймнi їй так хотiлося думати. Батько говорив, i вона чула: вона дорослiшає. Але вона почала хворiти. А ще болiли груди - вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помiчала. Несподiвано для близьких її зацiкавили предмети зовсiм не такi, що водилися у її сiм'ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барi, куди вона прийде навеснi, i це докорiнно змiнить її життя.