Шагренева шкіра

У цю хвилину майже всі гості блукали в тому солодкому переддвер’ї раю, де світло розуму гасне, де тіло, визволившись від свого тирана, віддається на волю шаленим утіхам. Ті, досягши апогею сп’яніння, супились, щосили намагаючись уловити думку, яка б засвідчила їхнє власне існування; ті, отупілі через те, що насилу перетравлювали з’їдене, зовсім не хотіли рухатись. Відважні оратори ще вимовляли невиразні слова, змісту яких самі не розуміли. Ще звучали якісь рефрени, наче клацала машина, що вимушено завершувала свої оберти — механічну подобу життя. Метушня химерно поєднувалася з мовчанкою. Проте, почувши гучний голос служника, що замість господаря звістував їм нові втіхи, гості рушили до зали, тягнучи й підтримуючи один одного, а декотрих навіть несучи на руках. На хвильку натовп зупинився в дверях, нерухомий, заворожений. Всі втіхи бенкету поблідли перед збудливим видовищем, яке пропонував амфітріон, щоб потішити найсолодше з людських почуттів. При світлі свічок у золоченій люстрі, круг столу, заставленого золоченим сріблом, перед остовпілими гостями з’явилися жінки, і очі в гостей заблищали діамантами. Розкішні були вбрання, але ще розкішніша сліпуча жіноча краса, перед якою блідли всі дива цього палацу. Палкі очі дівчат, чарівливих, мов феї, сяяли яскравіше за потоки світла, що відбивалися від тканих шпалер, білого мармуру та гарних опуклостей бронзи. Серця пломеніли від вигляду розмаяних кучерів та розмаїтих привабливих, характерних постав. Очі оббігали зчудовано строкаті гірлянди квітів упереміш із сапфірами, рубінами та коралами, ланцюжки чорного намиста на сніжно-білих шиях, легкі шарфи, що тріпотіли, мов полум’я маяка, пишні тюрбани, спокусливо-скромні туніки. Цей сераль чарував усі погляди, задовольняв усі примхи. Танцівниця, що застигла в звабливій позі під хвилями кашеміру, здавалась оголеною. Там — прозорий серпанок, тут — мінючий шовк приховував або відкривав таємничі красоти. Вузенькі ніжки промовляли про кохання, вуста мовчали, червоні й свіжі. Юні дівчата так тонко вдавали несміливих і невинних, що здавалося, ніби прегарні їхні коси дихають побожною чистотою, а самі вони — осяйні видива, що ось-ось розвіються від одного подиху. А там красуні аристократки з гордовитими обличчями, але по суті мляві, по суті кволі, тендітні, витончені, схиляли голови з таким виглядом, ніби ще не розпродали всієї королівської ласки. Англійка — білий, цнотливий, ефірний образ, що зійшов із хмар Оссіана[56], — була схожа на янгола смутку, на голос сумління, що втікає від злочину. Парижанка, вся краса якої — в її невимовній грації, горда своїм туалетом і розумом, у всеозброєнні своєї всемогутньої слабкості, гнучка й сильна, сирена без серця й без пристрасті, але навчена штучно відтворювати все багатство жаги й симулювати всі відтінки ніжності, — і вона була в цьому небезпечному збориську, де видно було й італійок, на вигляд безтурботних і щасливих, але завжди розважних, і пишних нормандок з розкішним тілом, і чорнокосих південок із чарівним розрізом очей. Можна було подумати, що скликані Лебелем версальські красуні, ще зранку наготувавши всі свої принади, з’явились сюди, ніби юрма східних рабинь, пробуджених голосом купця й готових на світанку зникнути. Засоромлені, вони збентежено тислись коло столу, як бджоли, що гудуть у вулику. Їх небоязке збентеження, в якому був і докір, і кокетство, — все разом являло собою чи то розраховану спокусу, чи то мимовільний вияв сором’язливості. Можливо, почуття, якого жінка ніколи не виявляє до кінця, веліло їм кутатись у плащ доброчесності, аби надати більше чару й гостроти розгулові нечестя. І ось інтрига Тайфера, здавалось, була приречена на невдачу. Непогамовні чоловіки спочатку скорились царственій могутності, якою наділена жінка. Шепіт захвату пролетів, наче найніжніша музика. Тієї ночі кохання ще не супроводило їхнього сп’яніння; замість того, щоб віддатись ураганові жаги, гості, захоплені зненацька в хвилину слабкості, віддались утіхам солодкого екстазу. Митці, покірні голосові поезії, що панує над ними завжди, заходилися з насолодою вивчати вишукану вроду цих жінок в усіх її найтонших відтінках. Філософ, пробуджений думкою, яку, мабуть, породила кислота, що виділялася з шампанського, здригнувся, подумавши про нещастя, які привели сюди цих жінок, колись гідних, можливо, найчистішого поклоніння. Кожна з них, мабуть, могла б розповісти криваву драму. Майже всі вони носили в собі пекельні муки, тягли за собою спогад про чоловічу невірність, про порушені обітниці, про радощі, відняті злиднями. Гості статечно підійшли до них, зав’язалися розмови, такі різноманітні, як і вдачі співрозмовників. Утворилися групки. Можна було подумати, ніби це вітальня в пристойному домі, де дівчата й дами звичайно пропонують гостям після обіду каву, солодощі й лікери, які полегшують ласунам тяжку працю травлення їжі. Та ось, де-не-де почувся сміх, гомін наростав, голоси гучнішали. Оргія, на хвильку приборкана, мала знову прокинутись. Чергування тиші й гамору чимось нагадувало симфонію Бетховена.