Шагренева шкіра

Ці слова вимовила ніжним, мелодійним голосом інша жінка, найчарівніше, найлюбіше створіння, яке лишень могла паличка феї виворожити з чарівного яйця. Вона підійшла нечутною ходою, і друзі побачили делікатне личко, тонкий стан, голубі очі з чарівливо скромним поглядом, свіжий і чистий лоб. Сором’язлива наяда, що вийшла зі струмка, не така несмілива, біла й наївна, як ця молоденька, на вигляд шістнадцятирічна дівчина, що їй, здавалось, невідоме кохання, невідоме зло, бо вона ще не спізнала життєвих бур, вона щойно прийшла з церкви, де, мабуть, молила янголів просити за неї Творця, щоб він дочасно взяв її на небо. Тільки в Парижі трапляються такі створіння з невинним поглядом, які приховують щонайглибшу розбещеність, витончену розпусту під чистим і ніжним, мов стокротка, чолом. Спочатку ошукані обіцянками небесної втіхи, що нібито таїлись у тихій принадності цієї молоденької дівчини, Еміль і Рафаель почали її розпитувати, взявши каву, що вона налила в чашки, принесені Акіліною. Скінчилося тим, що в очах обох поетів вона стала похмурою алегорією, яка відбила ще одне лице людського життя — протипоставила суворій і жагучій виразистості постаті своєї гордої подруги образ холодного, любострасно жорстокого пороку, досить легковажного, щоб учинити злочин, і досить сильного, щоб посміятися з нього, — щось ніби безсердого демона, який мститься багатим і ніжним душам за те, що вони зазнають почуттів, недоступних для нього, і який завжди готовий продати свої любовні фіглі, пролити сльози на похороні своєї жертви й потішитись, читаючи ввечері її заповіт. Поет міг би замилуватися прекрасною Акіліною, геть усі мали б утікати від зворушливої Ефразії: одна була душею нечестя, друга — нечестям без душі.

— Хотів би я знати, чи ти коли думаєш про майбутнє? — сказав Еміль цьому чарівному створінню.

— Про майбутнє? — перепитала вона, сміючись. — А що ви називаєте майбутнім? Нащо мені думати про те, чого ще немає? Я не заглядаю ні вперед, ні назад. Чи не досить мені думок про сьогодні. А втім, наше майбутнє нам відоме: лікарня.

— Як ти можеш передбачати лікарню й нічого не робити, щоб її уникнути? — вигукнув Рафаель.

— А що ж такого страшного в лікарні? — спитала Акіліна. — Адже ми не маємо ні дітей, ні чоловіків; старість подарує нам чорні панчохи на ноги і зморшки на лоб; усе, що є в нас жіночого, зів’яне, радість у погляді наших друзів згасне, і що нам буде потрібне тоді? З усіх наших принад залишиться тільки застарілий бруд, і він ходитиме на двох лапах, холодний, сухий, загнилий і шелестітиме, як опале листя. Найгарніші наші вбрання стануть ганчір’ям, від амбри, що пахтіла в нашому будуарі, повіє смертю, трупним духом; до того ж якщо в цьому бруді опиниться серце, то ви всі над ним поглумитеся: адже ви не дозволяєте нам навіть берегти спогади. Такими, якими станемо ми тоді, чи не однаково — бавитися своїми песиками в багатому домі чи розбирати ганчір’я в шпиталі? Чи ми ховатимемо сиві коси під червоно-синьою картатою хусткою, чи під мереживом, будемо замітати вулицю березовою мітлою, а чи сходи Тюїльрі своїм атласним шлейфом, сидітимемо перед роззолоченим каміном, чи грітимемося біля горщика з жаром, дивитимемося на спектакль на Гревській площі, чи слухатимемо в театрі оперу — ото велика різниця!

— Aquilina mia[60], я згодна, з тобою, як іще ніколи, і мій погляд на це не веселіший, — підхопила Ефразія. — Так, кашемір і веленевий папір, золото, парфуми, шовк, розкіш, усе блискуче личить тільки молодості. Самий лише час угамує наші безумства, але щастя буде нашим виправданням. Ви смієтеся з мене, — вигукнула вона, в’їдливо посміхаючись до обох приятелів, — але хіба не правду я сказала? Краще померти від насолоди, ніж від хвороби. Я не відчуваю ні прагнення до вічності, ні великої поваги до людського роду — досить поглянути, що зробив з нього Бог! Дайте мені мільйони, я їх процвиндрю, ні сантима не залишу на той рік. Жити, щоб подобатись і владарювати, — ось що підказує мені кожен удар мого серця. Суспільство мене схвалює: хіба воно не постачає всього на догоду моїй марнотратності? Нащо Господь Бог щоранку дає мені прибуток із того, що я витрачаю ввечері? Нащо ви будуєте для нас шпиталі? Не на те ж Бог поставив нас між добром і злом, щоб ми вибирали те, що завдає болю або вкидає в тугу, — тож дурна була б я, не розважаючись.

— А інші? — спитав Еміль.

— Інші? А це їхня справа! Як на мене, то краще сміятися з їхніх прикрощів, ніж плакати над своїми. Хай-но спробує чоловік хоч трохи покривдити мене!

— Ти, мабуть, удосталь натерпілась, коли так думаєш! — вигукнув Рафаель.

— Мене покинуто задля спадщини, ось що! — сказала Ефразія, ставши так, щоб випнути всі принади фігури. — А я ж день і ніч працювала, щоб прогодувати його! Більш мене ніхто не одурить — ні усмішкою, ні обіцянками, я хочу, щоб моє життя було суцільним святом.

— Але ж хіба щастя не в нас самих? — вигукнув Рафаель.