Шагренева шкіра

— Якби ти не поклав обидві ноги на чарівну Акіліну, що хропе так, наче далекий грім, то почервонів би й за свій хміль, і за свої теревені, — зауважив Еміль, що бавився кучерями Ефразії, то накручуючи, то розкручуючи їх, і сам не дуже усвідомлював цю невинну розвагу. — Твої дві системи можуть поміститись у одну фразу й зводяться до одної думки. Життя просте й механічне, притуплюючи наш розум працею, веде до якоїсь бездумної мудрості, тоді як життя, що минає в порожнечі абстракцій або в безоднях морального світу, веде до мудрості безумної. Одне слово, вбити в собі почуття й дожити до старості чи вмерти молодим, прийнявши муки пристрастей, — ось наша доля. Мушу, одначе, зауважити, що цей вирок заходить у конфлікт із темпераментами, якими нас наділив жорстокий жартун, що виготовив моделі всіх створінь.

— Дурень! — перебив Рафаель. — Спробуй і далі так себе скорочувати — і ти створиш цілі томи! Якби я мав намір точно сформулювати ці дві ідеї, я сказав би, що людина розбещується, вправляючи свій розум, і очищується невіглаством. Це означає кинути звинувачення суспільству! Та чи ми житимемо з мудрецями, чи гинемо з безумцями, — чи не той самий, рано чи пізно, буде результат? Тому великий добувач квінтесенції й виразив колись ці дві системи двома словами: «Карімарі, Карімара!»[62]

— Ти змушуєш мене засумніватись у всемогутності Бога, бо твоя дурість більша за його могутність, — заперечив Еміль. — Наш дорогий Рабле виразив цю філософію ще коротшими словами, ніж «Карімарі, Карімара», — словами: «Може, й так», — звідки Монтень узяв своє: «Звідки я знаю?» Ці останні слова моральної науки чи не зводяться до вигуку Піррона[63], що зупинився між добром і злом, як Буріданів осел між двома мірками вівса? Киньмо цю одвічну суперечку, що й тепер закінчується словами: «І так, і ні». Який це дослід ти хотів проробити, кинувшись у Сену? Чи не позаздрив ти гідравлічній машині коло мосту Нотр-Дам?

— Ох, якби ти знав моє життя!

— Ох! — зітхнув Еміль. — Не гадав я, що ти такий вульгарний. Адже це утерта фраза. Чи ти не знаєш, що кожен твердить, ніби він страждав більше за інших?

— Ох! — зітхнув і Рафаель.

— Не блазнюй! Ну, скажи сам: душевна чи тілесна хвороба змушує тебе щоранку напружувати м’язи і, як колись Дам’єн[64], стримувати коней, що ввечері роздеруть тебе начетверо? Чи, може, ти їв у себе в мансарді сиру собачатину, та ще й без солі? Чи твої діти кричали: «Їсти!»? Може, ти продав коси своєї коханки й побіг у казино? Чи ходив на фальшиву адресу платити за фальшивим векселем, трасованим уявним дядечком, та ще й боявся спізнитись?.. Ну, чого мовчиш? Якщо ти хотів кинутись у воду через жінку, через опротестований вексель чи з нудьги — я зрікаюся тебе. Признайся по правді, я ж не вимагаю з тебе історичних мемуарів. До того ж говори коротко, наскільки тобі дозволяє хміль: я вимогливий, як читач, і ладен заснути, як жінка ввечері над молитовником.

— Дурнику! — сказав Рафаель. — Відколи це страждання породжується не нашою власною чутливістю? Коли ми досягнемо в науці такого ступеня, що зможемо написати природничу історію сердець, розподілити їх на види, підвиди й родини, на членистоногих, викопних, плазунів, мікробів і ще на щось там, тоді, друже мій, буде доведено, що існують серця ніжні, тендітні, як квіти, і що їх можна розбити найлегшим доторком, якого інші кам’яні серця й не відчують.

— Ох! Ради Бога, звільни мене від передмов! — узявши Рафаеля за руку, сказав Еміль і жартівливо, і жалібно водночас.

II. Жінка без серця

Помовчавши хвилинку, Рафаель безтурботно махнув рукою й почав:

— Просто не знаю, чи приписувати випарам вина й пуншу те, що я в цю мить здатен охопити поглядом усе моє життя, мов одну картину, де постаті, кольори, тіні, світло, відтінки передані несхибно. Ця поетична гра моєї уяви не дивувала б мене, якби вона не супроводилася чимось схожим на зневагу до моїх страждань і колишніх радощів. Я дивлюсь на своє життя ніби з відстані, і воно під дією якогось духовного феномена видається стисненим. Довгу й повільну муку, що тривала десять років, тепер можна відтворити кількома фразами, в яких скорбота буде тільки думкою, а втіха — філософською рефлексією. Я міркую, замість відчувати.

— Ти говориш так нудно, ніби пропонуєш довгу поправку до закону! — вигукнув Еміль.

— Можливо, — покірно відповів Рафаель. — Що ж, аби не втомлювати твого слуху, я промину перші сімнадцять років свого життя. Доти я жив так, як ти, як тисячі інших, шкільним чи ліцейським життям, сповненим уявних нещасть і справжніх радощів, що тішать нас у спогадах. Адже нам, розпещеним ласолюбам, і досі кортить тих овочів, що їх нам тоді подавали щоп’ятниці, — так, наче відтоді ми й не куштували ніяких овочів. Чудове життя: його труднощі тепер смішні нам, але ж вони й навчили нас працювати.

— Ідилія... Переходь до драми! — сказав Еміль з комічно-жалібним виглядом.