Шагренева шкіра

— А що ж, по-вашому, — підхопила Акіліна, — бачити, як тобою захоплюються, тобі лестять, підноситись над усіма жінками, навіть найдоброчеснішими, затьмарюючи їх своєю вродою, багатством, — це все марниця? До того ж за день ми зазнаємо більше, ніж чесна міщанка за десять років. У цьому вся річ.

— Хіба не огидна жінка, позбавлена чесноти? — звернувся Еміль до Рафаеля.

Ефразія кинула на них погляд єхидни й відповіла з нищівною іронією:

— Чеснота! Полишмо її бридким та горбатим! Що їм, сердешним, робити без неї?

— Помовч! — вигукнув Еміль. — Не балакай про те, чого не знаєш.

— Що? Це я не знаю? — відрубала Ефразія. — Все життя віддаватися ненависному чоловікові, ростити дітей, що покинуть тебе, дякувати їм, коли вони крають тобі серце, — ось ті чесноти, що ви накидаєте жінці; а на додачу, щоб винагородити її за самозречення, ви накладаєте на неї тягар страждань, намагаючись її спокусити; а коли вона встоїть, ви її скомпрометуєте. Веселе життя! Краще вже не втрачати своєї волі, любити тих, хто подобається, і вмерти молодою.

— А ти не боїшся, що колись доведеться за це розплачуватись?

— Ну що ж, — відповіла вона, — замість змішувати насолоди зі смутком, я поділю своє життя на дві частини: перша — молодість, безперечно, весела, а друга — старість, мабуть, смутна, — тоді вже натерплюся вдосталь...

— Вона не кохала, — своїм глибоким голосом озвалась Акіліна. — Їй не доводилося проходити сто миль, аби тільки в захваті дістати в нагороду один погляд, а потім відмову; ніколи її життя не висіло на волосинці, ніколи не була вона готова заколоти кілька душ, щоб урятувати свого володаря, свого пана, свого бога... Кохання для неї — красень полковник.

— А, знов Ла-Рошель! — відказала Ефразія. — Кохання — як вітер: ми не знаємо звідки він віє. Так, урешті, коли тебе кохала тварюка, то почнеш стерегтися й людей.

— Карний кодекс забороняє нам кохати тварин, — насмішкувато промовила велична Акіліна.

— А я гадала, ти поблажливіша до військових! — засміялась Ефразія.

— Невже ви щасливі з того, що можете зректися розуму? — вигукнув Рафаель.

— Щасливі? — перепитала Акіліна, усміхнувшись безпорадно, розгублено і розпачливо дивлячись на обох друзів. — Ох, ви не знаєте, що це таке, коли зі смертю в душі силуєш себе розважатись!..

Глянувши в ту хвилину на вітальню, ви б побачили щось схоже на Мільтонів Пандемоніум[61]. Блакитний вогонь над пуншем забарвив пекельною блідістю обличчя тих, хто ще міг пити. Шалені танці, в яких знаходила вихід первісна сила, викликали регіт і крик, що лунали, наче вибухи ракет. Будуар і мала вітальня скидались на бойовище, всипане мертвими й умирущими. Вино, насолоди, розмови наче розпекли атмосферу. Сп’яніння, жага, маячня, самозабуття були в серцях і на обличчях, відбивались на килимах, відчувались у розгардіяші, застелили всі погляди легким серпанком, крізь який повітря здавалося насиченим п’янкими випарами. Довкола, як блискучий пил, що тремтить у сонячному промені, мерехтіла світла імла, і в ній вигравали щонайхимерніші форми, ставалися щонайдивніші зіткнення. То там, то там групи сплетених в обіймах тіл зливалися з білими мармуровими статуями, з вишуканими шедеврами скульптури, які прикрашали кімнати. Обидва приятелі ще зберігали в думках і почуттях якусь оманливу ясність, останнє тремтіння, недосконалу подобу життя, але вже не могли розрізнити, чи є щось реальне в тих дивних фантазіях, щось правдоподібне в тих надприродних картинах, які безперервно проходили перед їхніми втомленими очима. Задумливе небо наших марень, пекуча ніжність, що сповиває імлою образи наших сновидь, і скована чимось рухливість — одне слово, найнезвичайніші явища сну охопили їх так живо, що розваги бенкету здались їм химерами сонної змори, де рухи нечутні й крик не доходить до слуху. В ту хвилину довірений служник Тайфера насилу спромігся викликати його до передпокою й сказав на вухо господареві:

— Пане, сусіди дивляться у вікна й нарікають на гамір.

— Коли бояться гамору, хай постелять солому перед дверима! — вигукнув Тайфер.

Рафаель тим часом так несподівано й недоречно розреготався, що приятель спитав: що його так насмішило?

— Ти навряд чи зрозумієш мене, — відповів юнак. — Насамперед треба признатися, що ви зупинили мене на набережній Вольтера в ту хвилину, коли я збирався кинутись у Сену, — і ти, звичайно, захочеш дізнатися, що мене штовхало на самогубство. Але чи багато ти зрозумієш, коли я додам, що незадовго перед тим майже казковою грою випадку найпоетичніші руїни матеріального світу зосередились перед моїми очима в символічних картинах людської мудрості, тоді як зараз рештки всіх духовних цінностей, розграбованих нами за столом, зводяться до цих двох жінок, живих і непідробних образів безумства, а наша цілковита безтурботність щодо людей і речей стала переходом до надзвичайно яскравих алегорій двох систем буття, діаметрально протилежних? Якби ти не був п’яний, то, може, визнав би, що це цілий філософський трактат.