Шагренева шкіра

Тільки-но двоє приятелів сіли на м’яку канапу, до них зразу підійшла висока ставна дівчина, гордо випростана, з досить неправильними рисами обличчя, але звабливими, повними жаги; своїми різкими контрастами вони впливали на уяву. Чорні пишні коси, що неначе вже побували в любовних боях, розсипались сласними кільцями по округлих плечах, які мимохіть притягували погляд. Довгі темні кучері наполовину прикривали величну шию, на яку раз по раз падало світло, окреслюючи тонкий, напрочуд гарний контур. Матову білість обличчя відтінювали яскраві живі тони рум’янцю. Очі з довгими віями кидали сміливе полум’я, іскри кохання. Червоні уста, вологі, ледь розтулені, кликали до цілунків. Стан у дівчини був повний, але гнучкий, ніби створений для любощів, перса й плечі пишно розвинені, ніби в красунь Карраччі[57]; а проте вона справляла враження моторної й легкої, сильне тіло наводило на думку про звинність пантери, мужня доладність форм обіцяла палючі втіхи любострастя. Хоч ця дівчина, певне, вміла сміятись і пустувати, її очі й усмішка лякали уяву. Вона була схожа на пророчицю, одержиму демоном, вона скоріше викликала подив, ніж подобалась. То один, то інший вираз на мить блискавкою осявав її живе обличчя. Пересичену людину вона б, може, зачарувала, але юнак би налякався її. То була велична статуя, що впала з фронтону еллінського храму, — прекрасна здалеку, але грубувата, коли дивитися зблизька. Проте своєю разючою красою вона, мабуть, збуджувала безсилих, своїм голосом чарувала глухих, поглядом оживляла старі кістки; ось чому Еміль знаходив у ній певну схожість чи то з трагедією Шекспіра, химерною арабескою, де радість завиває, де в коханні є щось дике, де чар витонченості й полум’я щастя змінюють криваву сваволю гніву, чи то зі страховищем, що вміє й кусати, й голубити, реготати, як демон, плакати, як ангел, у одних обіймах раптом злити всі жіночі спокуси, за винятком зітхань меланхолії та чарівливої дівочої скромності, а за мить заревти, розтерзати себе, зломити свою жагу, свого коханця і врешті занапастити саму себе, як збунтований народ. Одягнена в сукню з червоного оксамиту, вона недбало ступала по квітах, що впали з голів її подруг, і гордовитим рухом простягала двом приятелям срібну тацю. Горда своєю вродою, горда, можливо, своїми пороками, вона виставляла напоказ білу руку, що яскраво вимальовувалась на червоному оксамиті. Вона була немовби королевою насолод, немовби втіленням людської радості, тієї радості, що розтрачує скарби, нагромаджені трьома поколіннями, сміється над трупами, глумиться з предків, розчиняє перли й розтоплює трони, перетворює юнаків на дідів, а часом і дідів на юнаків, — тієї радості, яка дозволена тільки гігантам, що знемоглися від влади, втомилися від думки або звикли дивитись на війну як на розвагу.

— Як тебе звати? — спитав Рафаель.

— Акіліна.

— А! Ти з «Урятованої Венеції»[58]! — гукнув Еміль.

— Так, — відповіла вона. — Як папа римський, піднісшись над усіма чоловіками, бере собі нове ім’я, так і я, перевершивши всіх жінок, узяла собі нове ім’я.

— І, як ту жінку, чиє ім’я ти носиш, тебе кохає шляхетний і грізний змовник, ладний померти за тебе? — жваво спитав Еміль, збуджений цим серпанком поезії.

— Мене кохав такий чоловік, — відповіла вона. — Але гільйотина стала моєю суперницею. Тому я завжди оздоблюю своє вбрання чимось червоним, щоб не віддаватися радості надміру.

— О, тільки дозвольте їй розповісти історію чотирьох ларошельських сміливців[59] — і вона ніколи не скінчить! Мовчи, Акіліно. В кожної жінки знайдеться коханець, за яким можна поплакати, тільки не всі мали щастя, як ти, втратити його на ешафоті. Ох, куди краще знати, що твій коханець лежить у могилі на Кламарському цвинтарі, ніж у постелі суперниці.