Смерть лорда Еджвера

— Ми вже зустрічалися раніше, — жваво сказала місіс Відберн.

— І містера Росса.

Росс був юнаком років двадцяти двох із приємним обличчям і білявим волоссям.

— Я перервав вашу гру. Безмежно перепрошую, — промовив Пуаро.

— Нічого. Ми ще не почали. Ми тільки зібралися роздавати карти. Кави, мсьє Пуаро?

Той відмовився, але пристав на пропозицію випити старого бренді. Напій подали у величезних келихах.

Поки ми його попивали, сер Монтеґ’ю щось там розказував.

Він говорив про японські гравюри, китайські лаковані мініатюри, перські килими, французьких імпресіоністів, сучасну музику та теорію Айнштайна.

Потім господар сів і благовійно нам усміхнувся. Він відверто насолоджувався своїм виступом. У тьмяному світлі чоловік нагадував якогось джина із середньовіччя. По всій кімнаті рясніли вишукані зразки мистецтва і культури.

— А тепер, сере Монтеґ’ю, — сказав детектив, — я не зловживатиму вашою добротою і перейду до причини мого візиту.

Сер Монтеґ’ю махнув рукою, що нагадувала лапу з пазурами.

— Не треба поспішати. Час нескінченний.

— У цьому будинку завжди так почуваєшся, — зітхнула місіс Відберн. — Тут так чудово.

— Я не жив би в Лондоні навіть за мільйон фунтів, — вів далі господар. — Тут панує старосвітська атмосфера спокою, яку — на жаль! — ми відкинули в ці часи потрясінь.

Раптом мені спала на думку пустотлива фантазія, що якби хтось справді запропонував серові Монтеґ’ю мільйон фунтів, то ця старосвітська атмосфера випарувалась би вмить, але я відкинув такі єретичні думки.

— Зрештою, що таке гроші? — пробурмотіла місіс Відберн.

— О! — задумливо видобув містер Відберн і необережно забрязкотів монетами в кишені штанів.

— Чарльзе, — дорікнула чоловікові місіс Відберн.

— Вибачте, — сказав той і перестав.

— Вважаю, непростимо говорити про злочинність у такій атмосфері, — вибачливо почав Пуаро.

— Зовсім ні, — сер Монтеґ’ю граційно махнув рукою. — Злочин може бути витвором мистецтва. Детектив може бути митцем. Я не говорю, звичайно, про поліцію. Інспектор сьогодні був тут. Цікавий чоловік. Він ніколи не чув про, наприклад, Бенвенуто Челліні.

— Гадаю, він прийшов з приводу Джейн Вілкінсон, — з безпосередньою цікавістю промовила місіс Відберн.

— Тій леді пощастило, що минулого вечора вона гостювала у вашому будинку, — зазначив Пуаро.

— Мабуть, — сказав господар. — Я запросив її сюди, бо знав, що вона красива й талановита, і сподівався, що зможу бути їй корисним. Вона думала зайнятися управлінням. Але, здається, мені судилося допомогти їй зовсім по-іншому.

— Джейн пощастило, — мовила місіс Відберн. — Вона вмирала від бажання позбутися Еджвера — і ось: хтось узяв і врятував її від проблем. Тепер вона вийде заміж за молодого герцога Мертонського. Всі так кажуть. Його мати через це біситься.

— У мене склалося позитивне враження про неї, — люб’язно зізнався сер Монтеґ’ю. — Вона зробила кілька кмітливих зауваг із приводу грецького мистецтва.

Я усміхнувся сам до себе, уявляючи, як своїм чарівливим хриплим голосом Джейн каже «Так» і «Ні», а ще «Справді, як чудово». Сер Монтеґ’ю Корнер належав до тих чоловіків, для яких інтелект виражався лише в уважному слуханні їхніх власних висловлювань.

— Еджвер був диваком, судячи з усього, — сказав Відберн. — Гадаю, у нього було чимало ворогів.

— Це правда, мсьє Пуаро, — запитала його дружина, — що хтось ударив ножем у самий мозочок?

— Щира правда, мадам. Це було дуже ретельно і якісно зроблено, власне, по-науковому.

— У вашому голосі я вчуваю нотки художнього задоволення, мсьє Пуаро, — зауважив сер Монтеґ’ю.

— А тепер, — сказав детектив, — дозвольте мені перейти до мети мого візиту. Леді Еджвер покликали до телефону, коли вона була тут на вечері. Мене цікавить інформація саме про телефонний дзвінок. Можливо, ви дозволите мені допитати ваших слуг щодо цього питання?

— Звичайно. Звичайно. Россе, будь ласка, натисніть на дзвіночок.

На сигнал відгукнувся дворецький. Це був високий чоловік середніх років, що нагадував священнослужителя.

Сер Монтеґ’ю пояснив, що від нього потрібно. Слуга повернувся до Пуаро з підкресленою ввічливістю.

— Хто відповів на телефонний дзвінок, коли він пролунав? — почав Пуаро.

— Я відповів, сер. Телефон у ніші біля виходу з холу.

— А той, хто дзвонив, хотів поговорити з леді Еджвер чи міс Джейн Вілкінсон?

— З леді Еджвер, сер.

— А що точно він сказав?

Дворецький на мить замислився.

— Наскільки пам’ятаю, сер, я сказав «Алло». Потім голос запитав, чи це Чизік 43434. Я відповів, що так. Потім мене попросили побути на лінії. Потім інший голос запитав, чи це Чизік 43434, і на мою ствердну відповідь він сказав: «Леді Еджвер вечеряє тут?» Я відповів, що її світлість саме вечеряє. Голос промовив: «Будь ласка, мені потрібно поговорити з нею». Я пішов і сказав їй це, вона якраз була за столом. Її світлість встала, і я показав їй, де телефон.

— А потім?